— У них тут і кухар свій є, і садівник, і жіночка, що прибирає. Мені виділили чудову кімнату, їжу готувати не треба, а годують так, що я скоро в сукні не влізу! Всі такі привітні, душевні. Я тут наче на елітному курорті! — Але ж у тебе тільки один вихідний! — не здавалася донька. — Та я тебе прошу! Після тридцяти крикунів у групі — одне маля для мене просто забавка

— Ти, мамо, егоїстка! Тільки про себе й думаєш! — випалила Аліна в слухавку так, що та аж гарячою стала.

— Я?! — щиро здивувалася мати.

— Так! А ще й меркантильна! Зроду не думала, що ти на таке здатна, — відрубала донька і різко кинула слухавку.

— Щось трапилося, Наталіє Степанівно? — стурбовано спитала пані Ірина, мама дівчинки, в якої Наталія Степанівна працювала нянею.

— Усе гаразд, — ввічливо усміхнулася літня жінка. А потім швидко відвернулася і крадькома змахнула непрохану сльозу.

— Ну от як так можна, га?! — обурювалася Аліна, сидячи на лавочці біля дитячого майданчика у своєму районі. Поруч сиділа її кума Уляна. Дівчата пили каву з картонних стаканчиків, поки їхні малюки завзято копирсалися в пісочниці, ліплячи пасочки.

— Та взагалі знахабніла, — підтакнула Уляна, мружачись від весняного сонця і пильнуючи, щоб її мала не потягла до рота якогось камінця.

— Я ж уже з декрету на роботу збиралася виходити, а вона такий коник викинула! Всі плани мені перекреслила! — не вгамовувалася Аліна. А потім несподівано зірвалася на крик: — Віко! Не можна сипати пісок на голову! Ми ж тільки вранці косички заплели! Господи, за що мені ця кара… Знову мити!

Аліна різко смикнула доньку за руку, витягаючи її з пісочниці. Мала одразу ж зайшлася гірким плачем.

Мати навіть не намагалася її заспокоїти — тільки сердито обтрушувала пісок із волосся, тихенько чортихалася і продовжувала подумки проклинати свою рідну матір, яка так «підступно» її підвела.

Наталія Степанівна, мама Аліни, майже все життя відпрацювала вихователькою в дитсадку на сусідньому масиві.

Дітлахи її обожнювали, батьки поважали, і здавалося, життя йшло своєю чергою.

Але як тільки-но підійшов пенсійний вік, жінка несподівано для всіх написала заяву на звільнення.

— І що ти тепер робитимеш? Удома сидітимеш, серіали дивитимешся? — зневажливо кинула тоді Аліна.

— Та ні. Є в мене одна задумка… — загадково всміхнулася Наталія Степанівна.

Аліна аж лиця змінилася. Вона вийшла заміж п’ять років тому, а два роки тому на світ зʼявилася донечка Вікуся. Сидіти в декреті їй уже остогидло до кольок у животі.

Вона вже все розпланувала: виходить на свою улюблену роботу в офіс, а малу, ясна річ, спихає на матір, яка саме виходить на пенсію.

Аліна вже все вирішила за двох і навіть думки не припускала, що в матері можуть бути якісь там свої плани.

Жили вони недалеко одна від одної, хвилин десять неспішної ходи повз супермаркет, але бачилися не так уже й часто. У Наталії Степанівни вічно бракувало часу.

Аліна дулася на матір і часто дорікала, що чужі діти в садочку їй рідніші за власну онуку.

Наталія Степанівна ж пропускала те буркотіння повз вуха. Вона вже кілька років як овдовіла і за цей час навчилася жити своїм розумом, не озираючись на те, що скажуть люди чи навіть рідна донька.

— Досить, — часто повторювала вона сама собі, дивлячись у дзеркало. — Навгоджалася вже, більше не хочу.

Мій покійний Семен, хай з Богом спочиває, був ще тим «подаруночком». Як зараз модно казати — аб’юзер чистої води. А я, дурна, все терпіла, все намагалася догодити.

Спершу кохала до безтями, нічого не помічала. Потім не розлучалася «заради дитини», щоби в Алінки батько був. А далі якось пристосувалася, та й він з віком притих — болячки посипалися, не до скандалів стало.

Здоров’я своє ніколи не беріг, думав, що два віки житиме. Але ж від долі не втечеш. Дострибався, голубчик…

У душі Наталії Степанівни вже давно не залишилося жодних теплих почуттів до покійного чоловіка. Але й зла вона не тримала — навіщо той тягар на серці?

Вона взагалі була жінкою світлою, життєрадісною і доброю.

Коли Семена не стало, їй знадобився час, щоб просто усвідомити: вона вільна. Їй більше не треба звітувати за кожну витрачену гривню, не треба виправдовуватися, чому затрималася на п’ять хвилин, не треба терпіти постійні кпини й докори.

— Ревнував він мене страшенно! До кожного стовпа, без жодного приводу. Такі сцени влаштовував, що сусіди чули. Якось навіть руку підняв, — згадувала вона в розмові з донькою.

— Мамо, ну чому ти тоді не пішла від нього? Чому терпіла ті знущання? — дивувалася Аліна.

— Та не знаю, доню… — тільки знизувала плечима Наталія Степанівна.

— Так нас тоді виховували. Моя покійна мама все казала: «Терпи, доню, така вже наша жіноча доля». От я й терпіла. «Слухайся чоловіка», — казала вона. І я слухалася. Він же, знаєш, не завжди таким лютим був. Перші роки — душа в душу жили. А потім якось потроху почалося…

Лікар казав, що це, мабуть, хвороба так на мозок впливала. Роки ніби й не старі, а розум уже слабшав, характер псувався. Оті всі причіпки, докори — все звідти. Скільки ж він мені крові випив!

— Пам’ятаю… — зітхала Аліна, якій у дитинстві теж іноді перепадало від батька на горіхи ні за що.

І от після того як не стало чоловіка Наталія Степанівна нарешті розправила крила. Почала жити для себе, ні в кого нічого не питаючи. Життя раптом заграло новими, яскравими барвами.

Донька вдало вийшла заміж, усе в неї було добре, і материнське серце раділо.

На вихідних Наталія Степанівна не сиділа вдома: театри, виставки, поїздки на екскурсії до Львова чи Кам’янця-Подільського. Раніше ж Семен сам нікуди не їздив і їй забороняв. Тож доводилося сидіти в чотирьох стінах.

А тепер вона записалася на пілатес для старшого віку, на аквааеробіку в басейн ходила.

Одне слово, життя вирувало!

— Гуляє собі, розважається, як молода! — бурчала Аліна ввечері своєму чоловікові Миколі.

— А я тут у цьому декреті світу білого не бачу! Навіть манікюр зробити ніколи. На тижні вона на роботі, на вихідних у неї то фітнес, то галереї… В кав’ярню, каже, з коліжанками ходить на тістечка… Хоч би до нас у гості завітала! Ніби їй рідна онука зовсім не потрібна! Аж образливо!

— Алінко, ну ми ж малу для себе народжували, не для тещі, — миролюбно відказував Микола.

— Відчепися ти від мами, дай людині спокійно пожити. Твій батько, сама знаєш, не подарунок був, вимотав їй усі нерви. Тільки-но вирвалася на волю — і що, тепер теща має тобі за няньку бути?

— Їй чужі діти ближчі! — не здавалася Аліна, закопилюючи губу. — Чоботар без чобіт, отак воно називається. Чужих виховує, а своєї онуки впритул не бачить. Вихователька, теж мені…

Микола лише мовчки хитав головою. Чесно кажучи, йому було байдуже, чи хоче теща бавитися з онукою. Що це змінювало? Вони жили в його квартирі, від тещі не залежали.

І те, що вона не лізла в їхню сім’ю з порадами, Миколу цілком влаштовувало. Чого Аліна так піниться — він щиро не розумів.

— То що там за грандіозна ідея в тебе була? — зневажливо спитала Аліна матір.

Минув уже місяць, відколи та вийшла на пенсію.

Цей місяць Наталія Степанівна часто заходила в гості, іноді гуляла з Вікусею в парку, поки донька поралася на кухні. Аліна трохи розслабилася, перестала дутися і вже вирішила, що так тепер буде завжди.

— Не була, а є, — лагідно поправила Наталія Степанівна.

— Я хочу працювати нянею. Досвід маю колосальний, освіта чудова, ще й купу додаткових курсів закінчила: і дитячу психологію, і логопедію, і першу домедичну допомогу діткам… Одне слово, я розмістила резюме на кількох сайтах, чекаю пропозицій.

Від несподіванки Аліна ледь не впустила друшляк із щойно звареними макаронами.

Добре, що хоч над мийкою стояла. Макарони підскочили, гепнулися назад, але від гуркоту злякано заплакала мала Вікуся.

Наталія Степанівна одразу кинулася заспокоювати онуку, показуючи на вікно:

— Ой, дивись, яка пташечка полетіла!.. У-у-ух! Вже сховалася… — вона лагідно обійняла дитину. — Нічого, зараз інша прилетить.

Вікуся миттю забула про сльози і притулилася до шибки, чекаючи на нову пташку.

— Мамо, по-моєму, це дуже погана ідея з тою нянею… — процідила Аліна, висипаючи макарони в каструлю.

— Побачимо, — тільки знизала плечима мати і погладила онуку по голівці.

А через тиждень вона подзвонила й радісно повідомила: роботу знайдено!

— Зарплата така, що я аж присіла! І чого я в тому садку за копійки стільки років гнула спину? — тішилася Наталія Степанівна.

— Щось тут нечисто… Мабуть, там дитина якась проблемна чи хвора, — недовірливо протягнула Аліна.

— Та звичайнісінька дівчинка, Даринка. Така ж, як наша Вікуся.

— А в чому тоді підступ?

— Треба буде жити з ними, — зітхнула мати.

— Няня з проживанням. Батьки дуже зайняті, можуть будь-якої миті поїхати у відрядження. А живуть далеченько, під Києвом, у гарному котеджному містечку. Туди не наїздишся щодня. Тому й запропонували такий варіант.

— Жах який… — скривилася Аліна. — І ти погодилася на це рабство?

— А чом би й ні? — щиро здивувалася матір.

— Та ми ж тебе зовсім бачити не будемо! Сумуватимемо! — вирвалося в доньки. — А ти… Ти просто продалася в найми! У тебе ж ніякого особистого життя не залишиться! Смикатимуть тебе вдень і вночі, ні сну, ні спокою. Будеш там за звичайну прислугу…

— Ой, не мели дурниць, — відмахнулася Наталія Степанівна. — Не сподобається — зберу речі й поїду.

Аліна була просто шокована. Вона вважала матір божевільною і знову почала на неї ображатися.

— Усе, ми їй тепер і задарма не треба! Буде за чужою дитиною чужі соплі витирати, — скаржилася вона Миколі. — Це ж треба додуматися! На старості літ розум втратила!

Микола, як завжди, мовчав. Теща мала право жити так, як вважала за потрібне.

Попри злість, Аліна дзвонила матері ледь не щодня. Розпитувала, як справи, сподіваючись почути, що та не витримала й повертається додому.

— Ой, Алінко, тут так гарно! Даринка — просто золота дитина, слухняна, розумненька. Жодних проблем, — ділилася радістю Наталія Степанівна.

— У них тут і кухар свій є, і садівник, і жіночка, що прибирає. Мені виділили чудову кімнату, їжу готувати не треба, а годують так, що я скоро в сукні не влізу! Всі такі привітні, душевні. Я тут наче на елітному курорті!

— Але ж у тебе тільки один вихідний! — не здавалася донька.

— Та я тебе прошу! Після тридцяти крикунів у групі — одне маля для мене просто забавка.

— Усе. Мати нас кинула на цілий місяць! Поїхала, — трагічно заявила Аліна чоловікові, вклавши малу спати.

— Куди поїхала? — байдуже спитав Микола, гортаючи стрічку новин у смартфоні.

— На море! Уявляєш? Ті господарі їдуть в Іспанію, мають там якийсь будиночок, і няню беруть із собою. А мама й рада старатися! Поскакала, як коза! Тягають її за собою, як річ якусь. А на нас їй глибоко начхати…

— Ну, сподіваюся, вона там хоч трохи відпочине і на сонці погріється, а не тільки працюватиме, — спокійно відповів Микола, не відриваючись від екрана.

Аліна лише сердито засопла.

Мати знову сплутала їй усі карти! На суботу їх з Миколою запросили на весілля. Мати якраз мала бути вихідна, і Аліна сподівалася «підкинути» їй Вікусю.

Свекруха жила аж у Житомирі, тож допомогти не могла. Вечірка зірвалася.

А за тиждень Аліну вже просто трясло: мати почала засипати її розкішними фотографіями — синє море, пальми, гори, усміхнена жінка з коктейлем.

— Видалити! І це видалити! — сичала Аліна, сидічи на тій самій лавочці біля пісочниці. Вона безжально стирала материні фотографії, навіть не роздивляючись. Вони її дратували до сказу.

Уляна тільки хитала головою, дивлячись на подругу.

— А знаєш, що вона мені вчора заявила? — обурювалася Аліна.

— Що восени вони летять кудись у Південну Америку! Там теж якийсь час житимуть, і мама їде з ними. Одне слово, господарі багато подорожують, і мати сподівається весь світ побачити!

Каже, що все життя просиділа під віником, а тепер хоч поживе по-людськи. Мовляв, заслужила!

Аліна скривилася, ніби лимона з’їла:

— А я? Я, виходить, не заслужила в декреті трохи відпочити?!

— Та це взагалі якийсь сюр! — підлила масла у вогонь Уляна.

Вдома Аліна продовжувала пиляти чоловіка. Микола вже не знав, куди сховатися від того скиглення. Він чудово розумів: за цією «образою» ховається чорна заздрість і батьківські повадки.

Вони самі вже чотири три на море не їздили — то дитина мала, то грошей шкода. Садочок їм ще не світив, сидіти в декреті Аліні залишався ще цілий рік.

— Свою зарплату вона, бачте, відкладає! Хтозна на що! — не могла заспокоїтися жінка. — Куди їй там гроші витрачати? Її ж там і годують, і поять, і по закордонах возять! Могла б уже й нам допомагати! Навіщо їй на старості ті гроші?!

***

— От живеш ти на світі, живеш… і все життя комусь щось винна… — гірко зітхала Наталія Степанівна, сидячи за чаєм із покоївкою Поліною на цокольному поверсі розкішної вілли.

Маленька Даринка солодко спала після прогулянки.

— Самі винні. Виростили егоїстів на свою голову, — похитала головою Поліна. — Все їм найкраще, все прощаємо…

— От скажи мені, Полю, хіба я всього цього не заслужила? В чому моя провина перед рідною дитиною? Тільки в тому, що відмовилася стати для них безкоштовною нянькою на повний робочий день? — Наталія Степанівна крадькома витерла сльозу серветкою.

— Ще й як заслужила, Наталочко! — підтримала її Поліна. — Але знаєш що? Тобі доведеться навчитися мовчати про своє щастя. Не дратуй доньку, не давай їй зайвого приводу для заздрощів і злості.

— А вона що, просто порадіти за рідну матір не може? — тихо запитала жінка.

Це питання зависло в повітрі.

***

— Якщо з нею щось станеться… хвороба чи ще щось — хай навіть не дзвонить! Я їй помагати не буду! — категорично заявила Аліна чоловікові. — Сама винна. Проміняла рідну сім’ю на чужі гроші.

— Знаєш, мені здається, вона це давно зрозуміла. Тому й відкладає гроші на старість, щоб ні від кого не залежати, — задумливо промовив Микола.

Останнім часом він і сам почав задумуватися: а де гарантія, що дружина не кине його за першої ж нагоди?

Наприклад, коли вийде на роботу і стане фінансово незалежною? Якщо вона з рідною матір’ю так поводиться, то чого чекати йому?

Але Аліна нічого цього не помічала. Вона кипіла від злості.

— Мати кинула, чоловік не підтримує… Одні егоїсти навколо! Може, розлучитися, щоб не мучитися? — бурмотіла вона собі під ніс, згрібаючи розкидані іграшки у великий кошик. — Як же ви всі мені остогидли! Добре, що хоч скоро на роботу. Скінчиться моя тюрма.

Вікусі днями виповнилося три роки, і вони вже місяць проходили адаптацію в дитсадку.

— Мамусю, а хто такі ті «егоїсти»? — раптом тоненьким голосочком спитала Вікуся, зосереджено запихаючи улюбленого плюшевого ведмедика в іграшкову пралку.

— Це такі злі бабусі, які не хочуть бачити своїх рідних онучок! — випалила Аліна, шпурнувши кошик у куток. — І татусі, які тільки сидять і розумника з себе корчать!

— Ні, у нас таких немає! — впевнено і радісно заявила дитина. — Моя бабуся Наталочка дуже добра! І татко хороший! Вони мене сильно-сильно люблять!

***

Як же часто найрідніші люди не можуть пробачити нам нашого права на власне, щасливе життя, сприймаючи батьків лише як зручний додаток до свого комфорту! І як важливо вчасно зупинитися, щоб не отруїти заздрістю серце власної дитини.

А що думаєте ви: чи повинна була бабуся пожертвувати своєю мрією побачити світ заради того, щоб доглядати онуку?