На Ганнусю сердиться її ненька. Суть претензій така: у доньки ближчі й довірливіші стосунки зі свекрухою, а не з нею. Прикро.
— Не вважаю себе в чомусь винною, — знизує Ганна плечима. — Так склалося. Моя свекруха, справді, тепла й затишна жінка. З нею поруч легко й спокійно. А мати… вона завжди була якоюсь відстороненою.
Так, це така в неї вдача й характер, але й вчинки були відповідні. І тепер, уже багато років, у нас так: зі свекрухою я ближча.
Вже нічого не зміниш.
Образи матері на доньку, зятя та онуків почалися не двадцять років тому, коли донька заміж виходила, не вчора й не зненацька.
Як вважає Ганна, тут усе докупи зійшлося п’ять років тому: не стало батька матері; вік уже не той, щоб шукати нового чоловіка; сама мати остаточно вийшла на пенсію; хвороби вікові турбують час від часу.
— Мама завжди жила так, — згадує Ганна. — Для себе. Ні, мене ніхто не кидав, усім потрібним забезпечував, але я жила ніби поруч, паралельно.
Мої потреби, зокрема й емоційні, не на першому місці стояли. Може, це й було виправдано, але тепер як є.
Я можу матері допомогти, буду закривати її фізичні й матеріальні потреби, по змозі й якщо знадобиться. А з емоційною складовою… Ну от так. Поруч, але не разом.
Ганні нещодавно виповнилося сорок п’ять років, чоловікові на рік більше.
Матері шістдесят шість років, свекрусі шістдесят дев’ять, свекру сімдесят два.
Батька свого Ганна майже не пам’ятає, мати вигнала його зі своєї квартири, що дісталася від бабусі, коли доньці було років зо два.
Потім мати час від часу зустрічалася й навіть жила з чоловіками.
Ганну не кривдили, годували, поїли, купували одяг, лікували, коли хворіла. Говорити по душах?
Матері було ніколи, вона працювала, жила своїм життям.
Ганна сильно образилася на неї, коли закінчувала школу: в доньки випускний бал, вона сукню гарну купила, зачіску вигадала, кілька тижнів тренувалася, а раптом виявилося, що мати до доньки на випускний не піде.
— Якого числа? Двадцять восьмого? Ой, ні. Не можу, я на турбазу їду відпочивати. Вже вибач, ні, я б не скасувала й не перенесла, у мене друг день народження святкує саме цієї дати. Тобі грошей вистачає чи ще треба?
Грошей Ганні вистачало, мати забезпечила, батько трохи допоміг.
Але батько в іншому місті, а мати на турбазі.
Жінка згадує, що йшла на випускний, ніби її обплювали: усі мало не родинами, а вона одна.
Навіть конфлікт трапився: до ресторану її не хотіли брати, бо не можна без батьків, Ані сімнадцять років тільки було. Весь клас і батьки вмовляли вчительку й керівництво школи.
— І зачіска розтріпалася, і макіяж поплив, я плакала, загалом, не весело мені було й у ресторані, — усміхається Ганна.
А потім лік образам на матір донька й зовсім загубила: було призначене знайомство з батьками нареченого, а мати не змогла бути цього (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) дня вдома, у неї плани змінилися.
Ганна дивується, як взагалі на весіллі її мати була присутня?
Яким дивом на цю дату в неї не було призначено побачення, виїзний захід чи ще щось.
— А свекри, вони чудові. Хлібосольні, привітні, прості. Для мене спочатку навіть якось дивно було, коли чоловік телефонував і просто казав, ставив перед фактом, що ми приїдемо до них на дачу в суботу.
Не питав дозволу, чи зручно, чи не будуть батьки зайняті, а просто констатував факт.
У свекрухи завжди знайдеться для всіх тепле слово, невістку вона обов’язково за щось похвалить: за нову сукню, яка вигідно підкреслює фігуру, за нове призначення:
«А я й не сумнівалася, що ти молодець, хто гідніший за тебе? Нікого немає!» І похвала ця щира, не чергова.
А від матері дочекаєшся часом і просто «ммм, добре».
І погляд у порожнечу, не на сукню, а повз, не цікаво їй було, це ж видно.
— І за стіл завжди посадить, і пам’ятає, хто з нас і що любить з їжі, і допомагати готова завжди, — каже Ганна про свекруху.
– Не грошима, ми в цьому з чоловіком давно вже не потребуємо, навпаки, самі намагаємося його батькам допомагати. Особистою участю й підтримкою, для мене це важливіше.
Жінка згадує, що шістнадцять років тому, коли вона вже була при надії й було ясно, що дитина лежить неправильно й буде операція, мати на планові дати виходила заміж і їхала в романтичну подорож.
— Мені страшно було, я не уявляла, чи переживу все це, мені допомога потрібна була, а мати заяву в РАЦС подала, не переносити ж було, якщо донька там розмножуватися надумала, — каже Ганна.
– Ну гаразд, весілля я можу зрозуміти. А як другий раз я за дитинкою ходила? Тоді все, слава Богу, за планом було. Тільки чоловік був у відрядженні, він військовослужбовець.
В Ганни був термін на середину липня, а на десяте число мати бере в терміновому порядку квитки до Туреччини.
– А чим я тобі допоможу? — знизала тоді мати плечима. — Я ж за тебе не зможу тужитися, та й ти вже досвідчена матуся.
— А те, що дворічного онука треба було кудись подіти, а в свекра рука зламана, а свекруха лежить у лікарні після термінової операції, це як?
Донечка зʼявилася на світ чотирнадцятого числа, свекор зі зламаною рукою з онуком сидів, чоловік же не відпроситься, а свекруха раніше виписалася, щоб хоч (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) чимось допомогти.
Нас із молодшою донькою ще й залишили в лікарні на два тижні, зате мати відпочила, нічого не скажеш. І таких образ на матір, яка вибирала завжди себе, — не злічити.
Так, Ганна розуміє, що мати й не зобов’язана була підлаштовувати своє життя під потреби доньки, але чому тепер такі образи?
— Знову до свекрів на дачу? Ви там уже прописалися. Як літо, то я ні тебе, ні онуків взагалі не бачу. Ні, я туди не поїду свій день народження відзначати, чого я в селі не бачила?
А тобі, бачу, свекруха дорожча за рідну матір?
Ти чудово пам’ятаєш, які їй ліки й у якому дозуванні призначені, але навіть не поцікавишся, як мати рідна до окуліста на прийом сходила?
Ганні дуже хочеться пояснити матері, що так, свекруха дорожча.
І розповісти чому?
А потім порахує подумки до десяти й мовчить, дивиться не на матір, а ніби повз неї. Як і та колись, коли донька її потребувала.
