— У тебе в голові тільки рецепти, дитина і твої недалекі подружки, — кинув якось Костя. — Ти сама не помічаєш, що нам уже й поговорити ні про що? — Дивний ти, — образилася дружина. — Я ж удома сиджу, нашу дитину плекаю. Які розмови? Давай про філософію поговоримо чи про мистецтво, але ж ти сам тем не пропонуєш

Деколи здається, що статки й забезпеченість — це гарантія родинного щастя. Але буває так, що саме за зачиненими дверима просторих квартир розігруються найболючіші життєві драми, де найважче доводиться жінкам та їхнім дітям.

— У зятя якась просто залізна позиція, — бідкається пані Світлана. — Грошей вистачає, статки є, але він уперто жене нашу Уляну на роботу.

— Ти ж казала, що онучечка зовсім квола? А з ким же вона буде? У садочок віддадуть? Так там же хворітиме без упину, нічого доброго з того не вийде, — хитає головою її подруга.

— Та Костя їй заявив: якщо мала почне хворіти, то або його матір посадить з нею, або няню наймуть. Свасі, до речі, він теж готовий платити. Але ж скільки тих «але»! А головне — навіщо?

Платити чужій жінці вдвічі більше, ніж зароблятиме Уляна? Ти ті розцінки на нянь узагалі бачила? Або лишати дитину на людину, яка до неї зовсім душею не лежить і не тягнеться? Це я зараз про свекруху її кажу.

Але ні, вперся Костя: дружина має вийти на роботу, і крапка. Принцип у нього такий…

Уляні, доньці пані Світлани, зараз тридцять два. Колись, одразу після університету, дівчина влаштувалася в Києві. Їздила щодня зі свого Обухова по півтори години в один бік. А потім зустріла Костю, закрутилося…

Він старший за Уляну на сім років і до моменту їхнього весілля вже міцно стояв на ногах: і посада хороша, і дохід. Треба визнати, що й старт у житті він мав непоганий.

Його батьки давно розлучилися, мати вдруге вийшла заміж (там у неї ще одна донька підростає).

Але Костянтин зв’язку з рідним батьком не втрачав. А той чоловік добре влаштувався в житті й синові дуже суттєво допоміг.

— Квартиру йому одразу купив, на першу роботу прилаштував, а далі вже Костя сам вибився, — чесно визнає Світлана.

— Я не нарікаю, доньці багато в чому пощастило, як за кам’яною стіною опинилася. Але те, що зараз робиться, мене дуже тривожить.

Арифметика в них така: Уляна вийшла заміж у двадцять чотири. Живуть у просторій трикімнатній квартирі, і з двадцяти п’яти років вона вже не працює. А все тому, що з дітками в них довго не складалося.

Першого разу дитинку втратили. Потім ще одна біда — серденько перестало битися. Після цього зять і сказав: мовляв, сідай удома, досить марно нерви тріпати, пройди обстеження, підлікуйся, спокійно дочекайся дитинку, і хай той день, що змінить усе, пройде добре.

Робота в Уляни й справді була нервова.

Вона ж теж колись мріяла про кар’єру, але після всіх тих сліз і втрат послухалася чоловіка. Пролікувалася, береглася як кришталева ваза, і три роки та вісім місяців тому в них нарешті з’явилася донечка.

Дівчинка поспішила з’явитися на світ на місяць раніше. Була дуже кволенька, погано набирала вагу, а в півроку довелося ще й операцію робити…

Тоді зять, на радощах, що вони взагалі дочекалися на дитину, сам казав: не треба Уляні жодних робіт, хай займається домом і малою.

Уляна й займалася. Та ще й як завзято!

У тій великій квартирі — ідеальна чистота, на столі завжди щось смачненьке булькає, чоловік удома й пальцем не ворухне, тільки відпочиває.

А донечку Уляна і загартовує, і розвиває, постійно возить то на масажі, то на якісь дитячі гуртки.

У дівчинки є певні проблеми зі здоров’ям, але вони не заважають їй рости… якщо тільки не хворітиме занадто часто.

Але з якогось моменту чоловік почав невдоволено бурчати, що дружина сидить удома.

Мовляв, загрузла в побуті, стала квочкою, перестала розвиватися.

— У тебе в голові тільки рецепти, дитина і твої недалекі подружки, — кинув якось Костя. — Ти сама не помічаєш, що нам уже й поговорити ні про що?

— Дивний ти, — образилася дружина. — Я ж удома сиджу, нашу дитину плекаю. Які розмови? Давай про філософію поговоримо чи про мистецтво, але ж ти сам тем не пропонуєш…

— А які теми? Я від чого зранку йду, до того ввечері й повертаюся. Сидиш удома? То не сиди! Іди на роботу, хоча б на себе заробляй. Я не вимагаю, щоб ми порівну бюджет тягнули, але на свої помади й білизну можна і самій заробити. Заодно і в люди вийдеш.

— А донька як же? — остовпіла Уляна.

Тут чоловік і видав ті самі два варіанти: няня або свекруха.

І треба сказати, що Уляна зовсім не перетворилася на якусь занедбану жіночку із сальними патлами, яка цілими днями ходить у розтягнутій піжамі. У неї і манікюр, і зачіска, і макіяж, і жодного грама зайвої ваги.

Вона за собою доглядає, тому порівняння з «квочкою» її особливо боляче вжалило.

— Так, я можу знайти роботу, — плакалася вона матері.

— Десь недалеко від дому. Певно, не дуже грошовиту, якусь нудну й спокійну. Але як же донечка? Яка няня? Чужа людина, яка не знає всіх бід нашої дитини, якій на неї, по суті, байдуже? Платити шалені гроші комусь за те, що вона сидітиме з моєю крихіткою замість рідної матері?

А свекруха… це взагалі горе.

Річ у тім, що свекруха Уляни просто розчинилася в онучці від своєї рідної доньки — навіть на пенсію пішла, аби тільки тій допомагати.

А от з Уляниною дівчинкою в неї контакту немає. Як і з самою невісткою.

— Вона вважає Уляну винною чи не в усьому на світі, — важко зітхає пані Світлана.

— І в тому, що перші рази дитинку не вберегли, і що мала поспішила на світ з’явитися, і що здоров’я в неї не богатирське. Ще й не соромиться в очі казати: мовляв, у її доньки чудова генетика, любо глянути на п’ятирічну онуку, а тут…

Моя Уляна в її очах ледь не бракована, та й онука така ж. Я ж бачила, як сваха на дівчинку дивиться — з якоюсь чи то зневагою, чи то гидливістю…

— Ой, а нащо ж тоді таку бабусю до дитини пускати? — щиро дивується подруга. — І головне — нащо це самій свасі?

— А ти не розумієш? — гірко всміхається мати Уляни.

— Заради грошей. Її другий чоловік не такий заможний, як батько нашого зятя. Улюблена донька живе не так розкішно, от їй і захотілося підзаробити. Я не здивуюся, якщо це саме вона Костю накручує, щоб Уляна на роботу йшла.

— І що, вийде?

— А що їй лишається? Не послухати чоловіка? І що з того буде?

— Слухай… А може, зять до дружини чіпляється, бо там на горизонті якась інша спідниця замайоріла?

На це питання в пані Світлани відповіді немає.

Їй лишається тільки краєчком серця тривожитися за долю своєї дитини.

***

Отаку непросту життєву історію, яку ми трохи адаптували для наших сторінок, надіслала нам одна з читачок. Кажуть у народі: чужа сім’я — темний ліс, де за красивим фасадом часто ховаються свої тіні та незримі сльози. Цікаво, а чи завжди жіноча поступливість і жертовність заради родини здатні вберегти шлюб від холодного вітру байдужості?