Мені 33 роки, чоловікові 39, у шлюбі 12 років. Ми одружилися, і я одразу з’явився сина.
У сина були проблеми зі здоров’ям, було перенесено дві операції. За час мого декрету чоловік мені не допомагав абсолютно, весь вільний від роботи час грав у комп’ютерні ігри, на мої заперечення міг мене обізвати, образити.
Далі ще гірше – чоловік втратив роботу через кризу. Нічого не шукав, сидів цілодобово в іграх. Грошей не було, ми навіть із дому почали речі продавати, щоби їжу купити.
Після цього мене все дістало, і я вийшла на роботу, де працювала до декрету, правда довелося переїхати в сусіднє місто з дитиною.
Чоловік їхати відмовився із нами. Ми не розлучалися, були у шлюбі, спілкувалися, але жили окремо. Бачилися на місяць рази 2, максимум 3 рази. Так тривало 4 роки, я працювала, чоловік сидів удома.
За ці роки були постійні розбирання, образи, потім все це змінювалося на те, що чоловік казав, як він нудьгує. Чоловік мене ревнував, обзивав різними словами, постійно доводив розмовами про те, що в мене є коханець і т.д.
Уточню відразу, коханців у мене ніколи не було. Романтичних листування теж. Близькості, поцілунків теж немає. Я не знаю, як ми не розлучилися, це диво якесь, але після 4 років чоловік знайшов роботу, ми почали жити разом, стосунки почали налагоджуватися.
Я зрозуміла, що теж десь була не права і на даний момент у нас у відносинах все дуже добре. Однак мене мучать деякі моменти, які були в моєму житті, коли ми жили окремо.
По-перше, іноді моя психіка не витримувала, і я могла наскаржитися на чоловіка своїй подрузі чи колезі, з якою разом працювали. За що зараз дуже соромлюся, що робила таке.
І був ще момент: у нас на роботі є чоловік, він одружений. І давно, мені було тоді років 25, у нас був корпоратив. Було весело, під дією напоїв ми своєю компанією пішли далі трохи відзначити до одного з колег.
І в той момент мені здалося, що колега такий привабливий, мені хотілося підійти до нього, взяти за руку. Але нічого такого не трапилося, через час мене ніби блискавкою вдарило, я схаменулась і швиденько пішла додому.
Про цього колегу я більше не думала ніколи, і він мені жодних приводів не давав. Але те, що тоді я припустила таке навіть у думках мені неприємно.
У той момент я про це навіть не думала, бо з чоловіком були проблеми, і як би було байдуже, що він подумає. А зараз, коли в нас все гаразд, я не можу себе за це пробачити.
Розумію, що це було під дією напоїв, але все ж таки думки то були. Почуваюся дівчиною легкої поведінки.
Сьогодні так довела себе цими думками, що почало нудити (я, звичайно, не знаю, чим займався мій чоловік, поки жив сам, але мені здається, він був повністю вірний мені). І ось я думаю, що він такий гарний, а я стерва жахлива.
Прошу оцінити ситуацію із боку. Чи надто жахливі мої вчинки? Думала чоловікові зізнатися, хоча в чому зізнаватись, адже за фактом нічого не було. Ненавиджу себе. Прошу допомогти розібратися.
