Мені 31 рік, є чоловік і дитина, якій всього 6 місяців, з чоловіком одружилися саме через дитину, але ми її дуже хотіли і щасливі, що стали батьками.
Але тільки відносини між собою дуже погані стали останнім часом, постійно сварки, чоловік у всьому вважає, що я не права, гуляти з нами не хоче у свої вихідні, хоча я даю йому виспатися і відпочити після роботи. А я цілими днями одна з дитиною, мені не вистачає спілкування та вражень, тому коли чоловік удома, то мені хочеться поговорити, та погуляти разом.
Але ні, сидимо ми по різних кімнатах, він у комп’ютері, а я з малюком у спальні. І так нічого не прошу його робити по дому, за продуктами сама, прибирання приготування на мені, і малюк, звичайно ж, теж, він готовий тільки посидіти з дитиною вдома, поки я займаюся господарством і все.
Зате як його покличуть друзі зустрітися, так одразу біжить до них. Нещодавно попросила звозити нас у парк погуляти, бо у своєму районі вже набридло гуляти, то він відмовив, сказав, що нікуди не хоче їхати.
Ми посварилися, і він пішов із друзями на шашлики, хоча я просила взяти нас із собою, на що він просто проігнорував, пішов і не брав слухавку, додому ночувати не прийшов. Зараз ми не спілкуємось майже, лише по хатнім справам.
У мене зникло бажання після цього бути з ним, але поки виходу немає, житимемо разом через сина, допомогти мені з малюком більше нікому, родичі в іншому місті. Я не розумію, чому так відбувається, я намагалася бути гарною дружиною, але, на жаль, я для нього погана.
Коли зустрічалися стосунки були відмінні, навіть подумати не могла, що він так зміниться. А як тільки побралися, і стали жити разом, стосунки почали псуватися, і ось тепер до чого прийшли.
У жовтні буде рік як одружені, а ми вже на межі розлучення. Чоловіку 30 років, працює, не пияка, іншої жінки в нього точно немає.
До того, як ми почали зустрічатися, ми були знайомі майже рік, були просто приятелями, у загальній компанії друзів і завжди він мені здавався надійним і добрим, та ось, мабуть, помилилася я. І ще, звичайно ж, я теж змінилася, після появи дитини у мене був сильний стрес саме від самого процесу, я ніколи не відчувала такого болю, до того ж додалося хамство з боку медперсоналу.
Загалом ті три дні в лікарні досі згадую з жахом, ще здоров’я сильно підкосилося, загалом довго відновлювалася, звідси в мене нервозність і якась зневіра. Зараз єдине, що радує це син, а від чоловіка виходить жодної підтримки, ані моральної, ані кохання.
Як бути далі я не знаю, не хочу сім’ю руйнувати, але й чоловікові виходить, я не потрібна. Гадаю, він ще не пішов лише через дитину.
