— Улю, а що, тієї сирокопченої ковбаски вже нема? — Матвій невдоволено штрикав виделкою яєчню, розмазуючи жовток по тарілці.
Уляна нервово хлюпнула ще трохи олії на стару сковорідку. У грудях щось неприємно стислося.
— Закінчилася, Матвію. Ще вчора.
— Якось біднувато ти гостей приймаєш, хазяйко, — він зітхнув так важко, ніби цілий день мішки з борошном тягав, і відсунув тарілку на край столу.
— Зараз налисників нашвидкуруч насмажу, почекайте трохи, — тихо озвалася Уляна, ховаючи очі.
Її рідна сестра Лариса, поправляючи на шиї дорогу шовкову хустку, співчутливо похитала головою:
— Ой, Уляночко, та не метушися ти так. Ми ж люди прості, сільські. Нам багато не треба, до розкошів не звикли.
Уляна швидко кивнула і відвернулася до плити, щоб сестра не побачила, як у неї тремтять губи.
— У селі ж нині як тяжко, — співучим, жалісним голосом тягнула Лариса. — Все дороге, страшне діло. Копійку до копієчки складаємо, щоб кінці з кінцями звести. То у вас тут, у місті, зарплати ого-го, а ми там просто виживаємо.
— Та я розумію, Ларисо… — Уляна до болю стиснула мокрі від води пальці.
— От і приїхали до тебе, по-родинному. Готелі ж зараз які дорогі! Ніяких грошей не напасешся.
— Звісно, звісно, гості дорогі. Живіть, скільки треба. Рідні ж.
Матвій гучно відсунув табуретку, аж по лінолеуму скреготнуло:
— На обід би м’яса нормального, Улю. А то від твоїх млинців у мене тільки печія береться. Мужику м’ясо треба, щоб сили були. Ти вже там підсуєтися, добре?
— Матвійко ж у мене після трактора такий виснажений, йому харчуватися треба по-людськи, — защебетала Лариса. — Ти вже постарайся, сестричко. Ми ж ненадовго.
Вони дружно вийшли з кухні — збиратися в торговельний центр. А Уляна прихилилася спиною до стіни і важко заплющила очі.
Ці «прості сільські люди» звалилися їй на голову три дні тому. Лариса подзвонила вже з вокзалу, бадьоро заявивши, що їм з чоловіком терміново треба в місто — по лікарях пройтися, та й дещо прикупити.
Уляна, як гостинна господиня, одразу ж звільнила для них свою єдину кімнату, а сама перебралася на старий матрац на утепленому балконі.
З сестрою вони бачилися рідко. Лариса давно вийшла заміж за Матвія, переїхали в багате селище, завели велике фермерське господарство.
А Уляна так і лишилася простою касиркою в супермаркеті. Сама підняла на ноги сина, який вже жив окремо, і рахувала дні від зарплати до зарплати.
Тільки от Ларисине «нам багато не треба» на ділі обернулося трьома ситними застіллями щодня. Гроші в Уляни закінчилися ще позавчора.
Щоб накрити стіл для вибагливих родичів, довелося вишкребти заначку, відкладену на комуналку. А сьогодні вранці вона вже тихенько стукала у двері до сусідки.
— Оксанко, виручи, благаю. Мені їм на вечерю свинину купити треба. Запечу м’ясо під сиром, як Матвій любить.
Оксана, сусідка по сходовому майданчику, подивилася на неї з неприхованим докором, але за гаманцем таки потягнулася.
— Уляно, ти зовсім з глузду з’їхала? Вони в тебе четвертий день на повному пансіоні. Хай самі продукти куплять!
— Не можу я так сказати… — Уляна ніяково ховала купюри в кишеню домашньої кофти. — Вони ж рідні. Їм зараз скрутно. Виживають люди на своїй фермі.
— Ой, дивись сама, — Оксана невдоволено смикнула плечем. — Тільки на шию вони тобі сіли капітально. Твоя «бідна» Лариска вчора біля під’їзду крутилася. У неї куртка коштує більше, ніж ти за місяць на касі заробляєш.
— Та це підробка з базару, — відмахнулася Уляна. — Вони довго збирали на цю поїздку.
— Ага, збирали. А зуби вона пішла робити в ту приватну клініку на розі. Там одна пломба — як крило від літака.
Уляна лише зітхнула і поспішила піти. Заперечити Оксані було нічим, але й визнавати власну наївність страшенно не хотілося.
Ближче до обіду вона пішла у свій же супермаркет. Ходити між рядами у свій вихідний було тоскно. Уляна довго стояла біля м’ясного відділу, вибираючи шматок, щоб і гарний був, і по грошах вийшло.
Цінники кусалися нещадно. Вона кілька разів перерахувала позичені гривні — вистачало впритул.
На касі сиділа її змінниця, Люба.
— Шикуєш, Уляно Миколаївно? — підморгнула Люба, пробиваючи дорогу вирізку. — Свято якесь?
— Та родичі приїхали, — неохоче відгукнулася Уляна. — Годувати треба.
— Ну-ну. Гляди, щоб вони тебе саму не з’їли.
Уляна повернулася додому вичавлена як лимон. Спина після ночівель на жорсткому матраці нещадно нила. У квартирі було тихо, але якось неохайно: гості залишили після себе гору брудного посуду і розкидані речі.
Вона взялася за прибирання. Витираючи стіл, помітила забутий Ларисин телефон. Величезний, в переливчастому чохлі — явно з останніх дорогих моделей.
Ще в перший день вона здивувалася, звідки у «бідних фермерів» такі апарати, але питати не стала.
Уляна потягнулася, щоб перекласти телефон на поличку, подалі від вологої губки. І саме в цей момент екран засвітився, вібруючи від сповіщення.
Вона не мала звички читати чужі повідомлення. Але букви були такі великі, що очі самі вихопили текст. Сповіщення з банку.
«Зарахування коштів. Дохід від продажу техніки».
Сума, яка блимнула на екрані, змусила Уляну заціпеніти. Вона навіть нулі не одразу змогла порахувати. Але найстрашнішим було інше. Рядком нижче зрадницьки світився залишок на рахунку.
Баланс перевалював за таку межу, про яку Уляна навіть мріяти не сміла. Такі шалені гроші вона бачила хіба що в кіно про столичних бізнесменів.
За ці кошти можна було спокійно купити нову квартиру в її районі, та ще б і лишилося.
Екран згас. Уляна важко опустилася на табуретку. Пазл склався.
Вона згадала, як учора Лариса жалібно бідкалася над цінами на моркву. Як Матвій вимагав нарізати сир товстішими скибками.
Згадала, як сама щойно принижувалася перед Оксаною, випрошуючи в борг жалюгідні гривні, бо ж соромно годувати рідну кров самими макаронами.
А ці «бідні родичі» просто приїхали зекономити. Приїхали пожити на дурняк. Виїхати на її горбі.
Свіже м’ясо так і залишилося лежати в пакеті. Уляна мовчки піднялася, відчинила морозилку і сховала його подалі. Готувати розкішну вечерю вона не збиралася. Замість цього заварила собі міцного чаю і сіла біля вікна. Чекати.
Ближче до вечора в коридорі пролунали гучні голоси. Рипнули двері під важкими кроками.
— Ой, Улю! — защебетала сестра, скидаючи туфлі.
Лариса зайшла на кухню рум’яна, задоволена, з цілою купою фірмових пакетів, серед яких ледь просвічував ще один — із делікатесами з базару. Матвій тягнув слідом якусь важку коробку.
— Ми так вибігалися! Людей тьма, ціни скрізь просто скажені!
Уляна сиділа за порожнім столом.
— А чим це пахне? — Лариса потягнула носом повітря і спохмурніла. — Нічим не пахне. Вечеря готова?
— Вечері не буде, Ларо.
Слова далися важко, але Уляна змусила себе говорити рівно і чітко. Матвій гупнув коробкою об підлогу:
— Це як розуміти, хазяйко? Ми голодні як пси після вашого міста!
— Ідіть у ресторан.
Лариса завмерла з пакетом у руках. Її обличчя витягнулося від подиву.
— Ти чого це вигадала? Ми ж по-родинному приїхали! Свої ж люди!
— По-родинному? — Уляна повільно підвелася зі стільця. — По-родинному — це коли діляться. Коли поважають одне одного. А ви приїхали мені на шию сісти.
— Та як у тебе язик повертається таке казати! — спалахнула Лариса, кидаючи пакети на стілець. — Ми з села приїхали! Копійки рахуємо! Виживаємо там, поки ви тут у місті прохолоджуєтесь!
— Я випадково бачила твій телефон, Ларо. І як це ти його могла забути?
Запала мертва тиша. Лариса осіклася на півслові.
— Він на столі лежав. Ес-ем-ес із банку прийшла.
Матвій насупився і насторожено зиркнув на дружину.
— Переказ за техніку, — Уляна стиснула губи в тонку лінію. — І залишок я бачила. У мене за все життя таких грошей у руках не бувало.
Обличчя Лариси пішло червоними плямами. Вона метнула гнівний погляд на сестру, але миттю взяла себе в руки і пішла в наступ.
— І що? Ти в чужу кишеню не заглядай!
— А я в свою заглядаю! — підвищила голос Уляна, роблячи крок уперед. — Я в сусідів гроші позичаю, щоб твоєму чоловікові свинину нормальную купити! Ви тут їсте в три горла, прибідняєтеся щохвилини, а самі мільйонні рахунки ховаєте!
— Ми економити вміємо! — дзвінко парирувала Лариса, впираючи руки в боки. — Тому й гроші маємо! А ти живеш одним днем, розтринькуєш усе!
— На мені економите?!
— Думаєш, ферму тримати легко? — Лариса ступнула назустріч. — Ми спини гнемо з ранку до ночі! Кожну копійку в діло пускаємо. Техніка ламається, корми дорожчають. Тобі з твоєї каси не видно, як люди реальним трудом живуть!
Матвій згідно закивав, відчувши підтримку:
— От-от! Чоловік гарує на землі, а ти шматка м’яса пожаліла!
— То це тому ви приїхали сюди зуби робити в елітній клініці? — осадила його Уляна. — А спати мене на балкон на матрац вигнали? Щоб на готелі зекономити свої мільйони?
— Родина повинна допомагати один одному! — не вгамовувалася сестра. — Ми б тебе теж пустили, якби ти приїхала!
— Коли я минулого літа просилася до вас на тиждень відпочити, ти сказала, що у вас ремонт і вода тільки в криниці.
— Так і було! Чого ти старе згадуєш?
— А хто тобі винен, що ти безвідмовна? — ущипливо кинула Лариса, змінивши тактику. — Сама стелишся, сама останнє віддаєш. Ми тебе не змушували в борги лізти. Хотіла хорошою здаватися — от і плати за це. Ніхто тебе не просив делікатеси виварювати.
Ці слова стали останньою краплею. Глуха образа, що роками збиралася десь під серцем, раптом розвіялася, поступившись місцем холодній, прозорій люті.
— Збирайте речі.
— Проти ночі? — обурився Матвій, виступаючи вперед. — Ти зовсім совість втратила?
— З вашими рахунками в будь-якому готелі місця знайдуться. Пішли геть із моєї квартири.
— Та ми нікуди не підемо на ніч дивлячись! — верескнула Лариса. — Я жалітися буду!
— Кому? — гірко посміхнулася Уляна. — Йдіть. Або я просто зараз покличу сусідку Оксану з її чоловіком, вони вам дуже швидко допоможуть сумки винести.
Матвій скривив губи, оцінивши рішучість господині. Він мовчки розвернувся і почвалав у спальню збирати манатки.
Лариса пирхнула, підхопила пакети з обновками й демонстративно закрокувала слідом, гучно гупаючи п’ятами. Через двадцять хвилин вони вже витягли пузаті дорожні сумки на сходовий майданчик.
— Родина називається! — кинула Лариса через плече, бісячись, що її так ганебно викрили. — Сама допомагати повинна, а за шматок м’яса вдавилася! Знати тебе більше не хочу.
— Борг Оксані з вашої економії поверну, — відрізала Уляна.
Вона зробила крок уперед і рвучко вихопила з рук ошелешеної Лариси той самий продуктовий пакет із базару.
— Гей! Ти що твориш?! — смикнувся Матвій.
— Це мені моральна компенсація! — випалила Уляна. — За зірвану спину і бардак у моїй спальні!
Лариса відкрила була рота, щоб розродитися прокльонами, але двері ліфта роз’їхалися. Матвій мовчки заштовхав дружину всередину разом із сумками.
Двері квартири лунко захряснулися.
Уляна прихилилася спиною до стіни в коридорі. У кишені кофти лежала дрібниця, що залишилася від сусідського боргу. А у відвойованому пакеті виявилася палка дорогої крафтової ковбаси, баночка ікри та шмат елітного сиру.
Вона пройшла на кухню, відрізала грубу скибку тієї ковбаси і з насолодою відкусила. Завтра вранці вона просто віднесе цей пакет Оксані в рахунок боргу. Вперше за дуже довгий час Уляна відчувала: вона витратила свої нерви не дарма. Цей життєвий урок вартував кожної копійки.
***
Цей лист, сповнений болю і водночас внутрішньої сили, надіслала нам наша постійна читачка. Сюжет, погодьтеся, до болю знайомий — як часто ми плутаємо щиру родинну підтримку з банальним використанням нашої безвідмовності. Але, можливо, вміння вчасно сказати тверде «ні» навіть найближчим людям — це і є той головний іспит на повагу до себе, який усім нам варто скласти бодай раз у житті?
