«Слухай, у тебе не знайдеться на картці тисячі гривень до зарплати? Я завтра ж готівкою віддам…» — Оксана ховає очі від колеги. Їй сорок чотири, вона доросла, успішна жінка, а зараз стоїть серед офісу й ніяковіє, мов школярка.
— Батькові ліки нові виписали, треба терміново перекинути, а в мене баланс на нулі, — винувато додає вона.
Колега співчутливо зітхає, дістаючи телефон.
— Ох, Оксанко… Старі батьки — це завжди випробування. Ти ж, здається, зовсім недавно матері гроші скидала?
Оксана гірко посміхається.
— Матері — так. Але то їй на комуналку трохи не вистачило. А в батька вона позичати принципово не стала. Тепер от татові на пігулки треба. У мами пенсія прийшла, гроші є, але ж тато в неї в борг ні копійки не візьме. Краще терпітиме.
Колега завмирає з телефоном у руці:
— Чекай… Вони що, розлучилися і досі в одній квартирі живуть?
— Та де там розлучилися! — нервово змахує рукою Оксана.
— Живуть. Скільки себе пам’ятаю, отак і живуть. Під одним дахом, але як чужі люди. Як вороги в комуналці. І чесно кажучи, краще б вони розійшлися ще тоді, в нашій юності. Для нас із молодшою сестрою нічого б не змінилося, бо в нас і так усе життя: батько окремо, мати окремо.
Оксана тягне на собі чимало. У неї чоловік, дев’ятнадцятирічний син-студент.
Молодшій сестрі, Наталі, ще важче — вона після розлучення сама піднімає двох хлопчаків. Тому левова частка фінансової турботи про старих лежить на плечах Оксани та її чоловіка. А куди дінешся?
Ще ж і свекрусі треба час від часу підсобити. На нинішні пенсії не дуже-то розженешся.
Матері Оксани вже сімдесят, батькові — шістдесят вісім. І скільки жінка пам’ятає своє дитинство, у хаті точилася напружена обстановка.
Коли батьки були молодшими — летів посуд, гримали двері так, що штукатурка сипалася, а шибки дзвеніли. Згодом бурі стихли, натомість прийшла глуха, льодяна мовчанка.
Коли дівчата підросли, а Оксана взагалі втекла на орендовану квартиру до подруги, батьки просто мовчки розійшлися по різних кімнатах.
— Між собою вони зараз майже не говорять, — ділиться Оксана. — Хіба що ми з сестрою приїдемо чи онуки забіжать. Тоді — так, одразу вмикається режим «зразкова родина». Вони цей спектакль грали десь до моїх шістнадцяти. Ми навіть у парк ходили гуляти всі разом, гостей на свята кликали.
— А навіщо? — щиро не розуміє співрозмовниця.
— Та хтозна, — знизує плечима Оксана.
— Пам’ятаю, у тата ювілей, приїхала його рідня з Полтавщини. Мама стіл накрила, метушиться: «Василечку, покласти тобі ще м’ясця? А ось салатик спробуй». Чистий театр!
А він їй посуд допомагає зі столу прибирати й лагідно так: «Дякую, Марієчко». Але тільки-но за гостями клацав замок — усе. Маски скинуто, розвернулися мовчки й розійшлися по своїх кутках.
— Господи, ну й навіщо так мучитись? — зітхає колега. — Чесніше було б розбігтися.
Оксана теж не раз питала матір, навіщо вона поклала своє життя на цей вівтар. Адже тепер вони навіть техніку поділили: у кожного в кімнаті гуде свій холодильник.
Готують теж суворо кожен для себе. Цей остаточний поділ майна відбувся, коли з батьківського гнізда випурхнула й молодша Наталя.
Бідна Наталя після важкого розлучення довго микалася по орендованих кутках із двома дітьми, бо повернутися додому було нікуди.
Батько намертво окупував їхню колишню дитячу кімнату, а мама тулилася в меншій — там би з хлопцями ніяк не помістилися.
Добре, хоч згодом, коли розділили з колишнім чоловіком житло, Наталя змогла взяти невеличку квартиру в Ірпені.
Коли Оксана одного разу притисла матір до стіни питаннями, та лише неохоче зізналася:
— Ми ж спочатку добре жили. Але твій батько ніколи мене від своєї матері не захищав, слова доброго не сказав, коли вона мене їла. Так усе й надкололося. А склеїти вже не вийшло.
— Мамо, ну то чому ви не розлучилися?
— А тому, що вас уже двоє було! — спалахнула мати.
— І як би я вас сама на ноги ставила? Га? Аліменти б він платив? Ти пробувала на ті копійки вижити! Я б на двох роботах крутилася, як білка в колесі, а він би жив собі розкошуючи? Може, ще б і молодицю привів? Та й куди нам було розходитися? Квартира кооперативна, на неї ще мої батьки гроші давали. І що?
Батько тоді став у позу: якщо, мовляв, щось не подобається — бери дітей і йди на всі чотири сторони, а він колись, «за життя», виплатить їй половину вартості.
Мати не знайшла варіантів, куди б вона могла піти. Зрозуміла, що «виплачуватиму за життя» — це просто порожні обіцянки.
Продавати двокімнатну й купувати щось інше — грошей би не вистачило, іпотек тридцять років тому не було, та й часи стояли такі, що хоч би з голоду не вмерти.
Поки дівчата жили вдома, у матері з батьком ще був якийсь поділ бюджету. Батько тоді заробляв більше, але давав на сім’ю рівно стільки ж, скільки мати. Решту забирав собі: відкладав, купував обновки.
А потім ситуація змінилася: мати знайшла кращу роботу, і вже тато зціплював зуби, дивлячись, як вона купує донькам новий телевізор у кімнату.
Зараз, коли обоє на пенсії, дійшло до повного абсурду. Вони не скидаються ні на що. Різні телевізори, різні чашки, різні заначки під матрацами.
Буває, батько навмисне сяде за стіл, відріже свіжого хліба, щедро намастить червоною ікрою і їсть перед матір’ю, знаючи, що їй до пенсії ще тиждень на порожніх макаронах сидіти.
Або мама йде в аптеку, купує вітаміни та ліки лише собі. Хоча чудово знає, що у чоловіка цукор скаче, що нові таблетки від тиску не допомагають, а на дорогі в нього зараз грошей нема. Але ні, не купить.
Навіть за комуналку ці двоє платять, сидячи за одним кухонним столом: один переказує іншому на картку рівно свою половину за світло, копійка в копійку, щоб другий натиснув кнопку «оплатити» в додатку.
— Звісно, мені було б набагато простіше просто скидати їм на двох якусь одну суму щомісяця, — втомлено каже Оксана.
— А не так, що мене смикають по черзі, а потім ще й дорікають: мовляв, батькові ти стільки переслала, а мені менше. Їм би на все вистачало, якби вони варили суп в одній каструлі. Але ж ні, такого нема й не передбачається.
Вони навіть на власне поховання гроші збирають по різних конвертах. На що люди витратили своє життя — не розумію…
***
Читаючи цей гіркий лист, мимоволі замислюєшся, як часто за міцними дверима звичайних квартир ховаються роки несказаних образ і згаяного часу. Життя ж таке коротке, аби перетворювати рідний дім на поле бою і зводити крижані стіни між близькими людьми.
Цікаво, а чи був у цій історії той переломний момент, коли все ще можна було врятувати одним щирим словом «вибач»?
