Бабця Іллівна вирішила вирубати бузок.
Жила бабця на першому поверсі, й у бузок “встромлялася” поглядом, коли хотіла подивитися, хто там входить у під’їзд або виходить із нього. Пізньої осені, взимку і ранньою весною кущ не заважав, бо стояв голий, і хоч був він старий, розлогий, через його гілки під’їзна доріжка і двір проглядалися чудово. А у квітні він бадьоро висовував листочки, які ставали дедалі густішими й густішими, доки не загороджували огляд. Потім бузок починав цвісти, що ще гірше. Під ним частенько ховалися закохані парочки, хихикали, цілувалися. Ніжний, тонкий, всепоглинаючий аромат заповнював кімнати бабці Іллівни, перебиваючи звичний млинцевий дух, і було в цьому запаху щось таке настільки щире, щемливе, що ставало трохи соромно за бажання підслухати й підглянути. А соромитися Іллівна не любила. Вона була дама цілеспрямована. Літо – найцікавіший час для спостережень, як же його втрачати?
Проблема полягала в тому, що старша по будинку, колишня вчителька математики Алла Василівна, до бузку дихала нерівно. Сім’я Алли в будинку жила з моменту його побудови, і бузок посадив її батько. Старша відмінно дбала про прибудинкову територію: стежила, щоб клумби були доглянуті, лавки пофарбовані… А бузок особисто поливала, обрізала і нікого до нього не підпускала. І коли Іллівна прийшла зі своїм проханням, та витріщилася на неї, як на таргана.
— Бузок зрубати?! Ви що, Марино Іллівно! Це ж, можна сказати, символ нашого двору!
— Символ! – фиркнула бабця. – Теж мені, знайшли символ! Ваші квіточки на клумбах хоч усе літо цвітуть, а ця? У травні відцвіла і все! Клумбу на її місці зробили б, клумба – нормально, і видно все. А від вашого бузку в мене в кімнатах темно! – навела вона останній вагомий аргумент.
— Я можу його підрізати, щоб вам було світліше, але рубати не станемо, – сказала вперта Алла Василівна.
І справді, частину гілок прибрала. Стола пів дня, клацала секатором, і стало трохи світліше, проте гарного огляду на двір не вийшло. А Іллівні так хотілося!
На досягнутому вона вирішила не зупинятися. Не хоче старша по будинку розумних слів розуміти – треба поставити її перед фактом. А тому Іллівна вирушила з візитом на другий поверх, до Зайцева, і виклала йому проблему.
Валера Зайцев жив у цьому будинку теж давно. Був він мужик не злісний, але питущий, і тому ось уже багато років робив небагатообіцяючу кар’єру сторожа на найближчому заводі. Іллівна знала, що у Зайцева вдома є інструменти, бо іноді він за дрібні гроші лагодив щось сусідам. Руки у Валерки були золоті, а ось витримки ніякої. Витримку він визнавав тільки в градусах.
— Бузок треба спиляти, – змовницьки говорила Іллівна, намагаючись глибоко не вдихати: від Валери пахло так собі. – Тільки щоб Алла не бачила! Може, вночі? Зможеш?
Зайцев почухав у потилиці.
— Нехороша справа, – сказав він боязко. – Давно він росте, та й Алла його любить… Ну, не по-людськи якось…
— Дві пляшки!
— Іллівно, що ж ти…
— Три!
Валера здався. З фінансами у нього була нестача, а душа вимагала свята.
Увечері, коли двір вщух, з під’їзду крадькома вийшли двоє. Іллівна – стояти на варті, поки Валера звершує добру справу, а Зайцев – трясучись, як хвіст, але з ручною пилкою напереваги. Зашуршали в бузку, примірялися…
— Ось тут пиляй! – веліла Іллівна. – Ця гілка найбільше мені заважає, з неї й почнемо!
Валера крякнув, поплював на долоні, взявся за пилку. Подивився сльозяними очима на гілку, глибоко зітхнув і почав пиляти. Звук розносився далеко, й іноді змовники завмирали, але ніхто не поспішав їх розганяти.
Бузок кректав, скрипів, стогнав – не хотів віддавати гілку. Нарешті, та тріснула, зламалася під вагою молодого листя, лягла на асфальт наполовину розпущеними квітковими гронами. Валера опустив руки. Щойно бузок був цілий, живий, ледь зацвів – і ось лежить на асфальті, і листя ще здається живим, але він-то знає…
Валера зробив крок назад і похитав головою.
— Ні, Іллівно, ти що хочеш зі мною роби, але далі пиляти не буду!
— Слабак! – сплюнула бабця. – Дай мені пилу, я сама!
Але Валера не міг. Він, який мало що бачив, крім свого невлаштованого життя, раптом відчув: якщо зараз він спиляє ще одну гілку, або якщо дозволить Іллівні зробити це, тоді якусь точку неповернення буде пройдено. Валера не думав про це так прямо – точка неповернення. Він просто відчував (абсурдно, може!), що ще одна гілка – і не бачити йому хорошого в житті просто ніколи. Буде тільки сіра туга, і одне залишиться – залити її оковитою, і все одно не вдасться забути цей бузок…
Зважившись, Валера відступив ще на кілька кроків і закричав:
— Алло! Алло!
— Ти що твориш! – сполошилася Іллівна. – Навіщо кричиш, придуркуватий?!
— Алла-а-а-а!
Вікно старшої по будинку відчинилося, і сонна Алла Василівна висунулася на вулицю.
— Зайцев! Ти чому кричиш?
— Тут це… – прокашлявся Валера. – Бузок… Спустилася б ти, Алло!
— Зараз, – миттєво зрозуміла старша.
Бабка Іллівна хотіла бочком, як краб, піти в під’їзд, але Валера їй цього не дозволив. Загородив двері, не слухаючи лайки, і не пускав, багатозначно тримаючи пилу напереваги. Бабка лаялася, але діватися їй було нікуди.
Алла з’явилася буквально за кілька хвилин і одразу зрозуміла, у чому справа. Присіла над зрубаною гілкою, ахнувши, погладила її, як живу істоту. Валері стало так соромно, що в носі засвербіло. Ну здавалося б, просто кущ… Але Зайцев зараз думав: краще б він собі руку відпиляв, ніж цю гілку. З під’їзду з’явилася ще парочка сусідів, приваблених шумом.
— Вибач, Аллочко, – хрипло сказав Валера. – Іллівна, ось… Вмовила мене бузок твій підрубати, а я погодився… Не хочу я так… Пробач мене, Аллочко…
— Добре, Валере, – сказала Алла, піднімаючись. На Зайцева вона не дивилася, дивилася на бабку. – Марино Іллівно, здається, у нас із вами була розмова. І ви вирішили ось так, під покровом ночі…
— А що робити, якщо розумних слів ти не чуєш, га?!
Але, перш ніж Алла встигла відповісти їй, втрутився сусід Єгор. Його весь двір побоювався трохи. Ходив він вічно похмурий, подейкували, у минулому був борцем, і виглядав страхітливо: така собі людина-шафа, прихлопне дверцятами, і не помітиш.
— Слухай сюди, бабцю. Якщо ти ще раз бузок цей зачепиш, я тебе саму попиляю так, що ім’я своє забудеш. Зрозуміла? Чи ще раз повторити?
Іллівна не хотіла слухати, як Єгор повторює щось удруге. Тому вона дрібно закивала:
— Зрозуміла, зрозуміла!
— А ти… – Єгор повернувся до Зайцева. Той не трясся, стояв приречено, опустивши голову, готовий прийняти покарання. Але Єгор соромити його не став, похитав головою. – От навіщо вплутався? Мужик ти рукатий, хороший. Кидай уже свою випивку. Захочеш нормально працювати, приходь, пристрою тебе до себе. Але за одну чарку звільняю, зрозумів?
— Зрозумів, – сказав Валера.
…Три місяці потому.
Бузок давно відцвів. Бабця Іллівна притихла: з нею перестали вітатися сусіди, з нею не обговорювали новини та плітки, поваги не було ніякої, і тут уже спилюй, не спилюй кущ, нічого не виправиш. А Валера Зайцев кинув пити і пішов працювати до Єгора в шиномонтаж. Важко було, але Зайцев тримався. Щоразу, коли приходив додому втомлений і накочувало бажання перекинути чарочку, дивився на комод. Там стояла висохла гілочка бузку, і Валера струшувався, думав: «Що це на мене нашло?».
Він готував нехитру вечерю, сидів, дивився телевізор або детектив почитував. Внизу шелестів листя бузок. Валера знав, що навесні він зацвіте знову, і дуже чекав цього.
