Важко, дуже тяжко. Мій син відмовився від мене пів року тому. Несподівано. Не одружений, 29 років, батька немає. Син поїхав шукати роботу, начебто знайшов, дзвонив сам щодня питав порад щодо влаштування на новому місці, розповідав, як пройшов день, не все йому подобалося у колективі й робота не з легких.
Увечері розмовляли про посилку, що ми йому відправили на День народження, а вранці зателефонував дуже рано, роздратований, нервовий, обурювався, що не те йому подарували, сердився, грубив і сказав: «Більше не дзвоніть мені, забудьте мене».
Я нічого не зрозуміла – була в шоці. Відповіла йому суворо, що час подорослішати, тверезо оцінювати ситуації та відповідати за свої вчинки та слова. І ось пів року мук, не чула голосу сина, немає ні сну, ні хвилини спокою в душі.
Постійно сниться, прокидаюсь від його поклику. Пробувала поговорити (по мобільному не відповідає), з’ясувати, що сталося, крім образливих слыв (але це не типово для сина) відповів, що якщо дзвонитиму чи писатиму, він змінить номер, пошту чи виїде з міста.
А так на дзвінки і смс не відповідає, електроною поштою зрідка надсилає одне слово «нормально». Душа розривається від невідомості, що сталося, де він, чи живий, здоровий? Написала, що приїду поговорити, що саме це не вирішиться, треба розібратися, що сталося, відповів роздратуванням та погрозами наслідків.
У нього нікого немає крім нас із старшим сином. Мамою не назвав, старшому синові також не відповідає. Написала, що хвилююся за його життя, а не намагаюся маніпулювати ним, якщо побачу його спокійно поїду.
Відповів дуже грубо і жорстоко, як чужа людина, що мої листи його дратують, псують життя, набридли мої сльози, його не цікавлять мої почуття, йому начхати на нас (хоча я не скаржуся, а зазвичай пишу про наше життя вдома чи висилаю фото). Загалом на сина це зовсім не схоже. У душі впевненість, що пише не син.
Тяжко, але боюся зробити крок, щоб зовсім не втратити зв’язок з ним: до поліції звернутися — посміються, знущаються і нічого робити не стануть. У приватне бюро — багато грошей і теж не факт, що все зроблять, спробувала зателефонувати його начебто господареві квартири, не додзвонилася, не піднімають трубку, спробувала знайти в соц. мережах когось місцевого, розпитати — не відповіли. Допомогти нема кому.
Треба їхати самій і шукати на місці, але якщо це справді він так спілкується, то можу втратити його зовсім. Але питання, а чи є ще що і кого втрачати? Де взяти мудрості на вирішення вічного питання батьків і дітей?
Повірте, це страшно, коли прокидаєшся від поклику сина «мамо!», відповідаєш: «Так синку!», підхоплюєшся, а довкола ніч і нікого. Це не життя, це страшні муки. Я не уявляю, як мешкають мами хлопців, яких не стало захищаючи нашу країну.
