— А я спеціально нічого переоформлювати не стану, так, з особливим задоволенням скажу, що я не до неї, а до себе прийшла і маю на це повне право, — говорить Ірина Костянтинівна.
— Як аукнеться, так і відгукнеться. І правильно, Іро. Вона своїм курячим мізком колись не подумала, що занадто передчасно відкрила рота, хто тепер винен? — погоджується з жінкою подруга. — І так, це спосіб тримати на гачку, принаймні, якийсь час. Ось і тримай, поки можеш, щоб неповадно було.
Ірина Костянтинівна виростила дорослого сина, п’ять років тому поховала чоловіка, пів року тому не стало мами.
Життя є життя, намагалася стійко триматися, тим паче що був син — надія й опора.
Коли не стало чоловіка, син дуже допомагав не впасти духом остаточно. А потім Кирило одружився. Було це два роки тому.
Ірина Костянтинівна, звісно, знала, що син зустрічається з Юлею, удома в них дівчина бувала кілька разів. Усе було спокійно і чемно. А потім молоді зареєстрували шлюб, і невістка практично одразу ж почала показувати зубки матері чоловіка.
— У сватів є у власності ще й однокімнатна квартира, теж — за документами вона на них, купували в кредит кілька років тому, старша сестра Юлі з чоловіком там не жила, у її чоловіка є нерухомість. Здається, двокімнатна, — продовжує Ірина Костянтинівна.
— Ну і, я так розумію, мама, тобто сваха моя, вчила доньку, що треба зі свекрухою вибудувати особисті кордони. Вже не знаю, може, це з її власного минулого пунктик, але мені було дуже прикро.
Коли Кирило одружився, вони з Юлею переїхали в ту саму однокімнатну квартиру її батьків.
Від квартири Ірини Костянтинівни вона розташована недалеко. Одного разу, зідзвонившись із сином, десь за місяць після весілля, жінка набрала контейнерів із їжею (молоді ж, працюють, коли їм готувати, власне), пішла в гості до молодих. Справа була ввечері.
Прийшла, а Кирила вдома немає.
Відлучився: дружина молода терміново по магазинах його відправила зі списком покупок. Ірина Костянтинівна очікувала, що Юля запропонує пройти, запропонує чаю, запропонує почекати Кирила. Замість цього її немов крижаною водою облили.
— А чому Ви без попереднього дзвінка до нас прийшли? — запитала невістка.
— Я дзвонила, Кирило в курсі, — увесь цей час Ірина Костянтинівна так і стояла в передпокої, вже й не знаючи, роззуватися чи ні.
— Цікаво, — уїдливим тоном поцікавилася невістка. — А чому Ви дзвонили Кирилу, якщо квартира — це моя? Мені й треба було дзвонити, у мене й треба було питати, чи зручно нам сьогодні Вас прийняти. А давайте так: надалі про такі речі треба домовлятися. Зі мною. У гості, взагалі-то, треба приходити, коли господарі кличуть.
Ірина Костянтинівна мовчки поставила принесений пакет з їжею тут же, у передпокої, на підлогу, розвернулася і мовчки вийшла.
Синові вона не збиралася нічого говорити, навіщо сварки викликати в родині, яка щойно виникла. Але він подзвонив сам, мовляв, мамо, ти ж прийти збиралася…
— Ну, і довелося розповісти, що я прийшла, тільки мене відчитали як кішку зі смітника. Уявляєш, він холодець, який я принесла, знайшов у відрі для сміття, а контейнери просто вимиті вже стояли, — згадує жінка з роздратуванням. — Яка ж невісточка, га?
Ця сама «невісточка» ще й подзвонила потім свекрусі з претензією, що через неї вони з чоловіком посварилися.
Ірина Костянтинівна обірвала дзвінок на пів слові, заблокувала новоспечену невістку.
Син потім вибачався, намагався налагодити стосунки між матір’ю та дружиною, пояснював, що це молодість і дурість, Юлі було всього 22 роки. Але Ірина Костянтинівна миритися не захотіла.
Так і жили: мати до сина з невісткою взагалі не ходила, син до матері ходив без дружини.
Потім і ніколи стало горювати та засмучуватися, мама захворіла. Пів року жінка розривалася між мамою й роботою. Навіть квіти в її квартирі зів’яли — забувала поливати. Потім мами не стало.
Ірина Костянтинівна місяць тому знайшла в собі сили розібрати мамині речі, щось викинути, щось роздати, остаточно прибралася у квартирі, віднесла найдорожче (не в матеріальному плані) до себе.
Хотіла квартиру здавати. Але два тижні тому подзвонив син, напросився прийти для розмови.
— Мамо, Юля чекає на дитину, а нам жити ніде, — повідав Кирило. — Ну як, як… Юлина сестра з двома дітьми зараз у батьків, але там двокімнатна, важко. Вони вирішили, що допомагати треба старшій дочці, їй зараз важче.
Старша дочка сватів буде розлучатися.
Чоловік загуляв на стороні, вона дізналася, влаштувала скандал, вліпила чоловікові ляпаса, він відповів і вказав дружині на двері. Діти в сестри невістки маленькі: 5 років і 3 роки, щойно на роботу вийшла.
Звісно ж, свати від зятя знали (вони не спілкувалися з Іриною), що в Ірини Костянтинівни пішла з життя мама й звільнилася двокімнатна квартира.
Розсудили, що молодшій дочці вони вже допомогли, треба допомагати старшій, а жити в двокімнатній з двома жвавими онуками немає ніяких сил. Мовляв, нехай тепер сваха житло надає.
Юля розповіла про те, що чекає маля, планувала пізніше, але хотіла перетягнути ковдру на себе, мовляв, їй у декрет, у неї теж буде дитина, але свати розсудили:
— Буде і один, і чоловік у тебе є. А в сестри двоє, і чоловіка тепер немає, їй складніше. І нам складніше, ми так більше не можемо. Хочеш — відправляй чоловіка залагоджувати питання з матір’ю, хочеш — сама мирися зі свекрухою, хочеш — винаймайте із зятем квартиру.
Юля спочатку відправила чоловіка.
Потім, коли Кирило приніс дружині принципову мамину згоду, отримала повідомлення від невістки: «Дякую і вибачте мені за все, я такою дурепою була».
— Припекло, усвідомила? — посміхається подруга Ірини Костянтинівни.
— Як би не так! Слідом син за пару днів прийшов і поставив питання, мовляв, а як із документами, нам би й ремонт там зробити, і все таке…
— А ти?
— А я сказала в стилі сватів, що за документами квартира залишається моєю, а вони вільні вибирати: хочуть — роблять ремонт, хочуть — не роблять, хочуть — роблять, але не там, — сміється Ірина Костянтинівна.
— Так, буде моя маленька помста. Буду приходити, коли вважатиму за потрібне, звісно, я не збираюся це щодня робити. Але все ж. Буду приходити до себе, коли захочу, і погоджувати візити не збираюся. Ні, а як Юля хотіла?
Не подобається щось? Дорога вільна. Так, їм діватися зараз нікуди. Але ж не я починала, правда?
Молоді перевозять речі, майже закінчили.
Тож скоро час тріумфу для свекрухи настане.
Отак життя все розставляє по своїх місцях. Здається, що особисті кордони — це важлива річ, але коли вони вибудовуються за рахунок грубощів і зневаги, варто пам’ятати, що обставини можуть змінитися, і тоді помилки, зроблені в ситості, доводиться виправляти в голоді.
А ви вважаєте, що свідомо ускладнювати життя тимчасовим квартирантам у власній, хоч і маминій, квартирі — це справедливий реванш чи все ж таки гріх?
