Мені 22 роки, і живу я в невеличкому містечку під Києвом, де кожен знає всіх, а життя плине своєю чередою. З першого погляду, все в мене ніби гаразд: живу з батьками, допомагаю їм, працюю, заробляю.
Та знаєте, як то кажуть, не все те золото, що блищить. За гарною картинкою ховається купа проблем, які нікого не цікавлять.
Отримую я зарплату, яка для нашого містечка досить непогана, навіть за київськими мірками. Але тут і з’являється перший підводний камінь: моєї зарплати я майже не бачу.
Гроші йдуть на все, крім мене: треба «допомагати» батькам з кредитами, купувати продукти, одягати мою молодшу сестричку. І це ще не враховуючи дрібні витрати на хату. Отак живеш і розумієш, що для себе не лишається нічого.
Чому б просто не зібрати речі та не з’їхати? Ех, якби все було так просто. Вони без мене не впораються, особливо мала. Вона до мене липне, як до рідної мами.
Та й батьки… Кредити, борги — самі вони з цим не розберуться. А я ж таки їхня донька, не можу просто взяти і піти.
Робота в мене, знаєте, не з легких. Постійно на ногах, від ранку до вечора. А ноги вже болять так, що інколи здається, що ще трохи — і просто впаду.
Лікарі сказали, що потрібна операція, стою в черзі. Але поки я віддаю всі гроші батькам, мої власні мрії та плани летять у тартарари. Ні на навчання накопичити, ні про власне житло й мови не може бути.
Але, знаєте, не тільки гроші гнітять. Самотність теж важкий тягар. Подружки зайняті своїми справами, чоловіка нема. Колись я легко закохувалася, світилося все довкола, але після того, як мені зрадили, світ змінився.
Я зустрічалася з хлопцем, думала, що це моє справжнє кохання, що ось воно — щастя. Але він, як виявилося, за моєю спиною крутив роман зі своєю колишньою.
В один день прийшов і сказав: «Знаєш, я скоро стану татом». У нього була радість на обличчі, а в мене серце ніби розбилося на тисячу шматочків.
З того часу я ніби замкнулася. Не можу навіть уявити, що знову зможу когось полюбити. Мені ту любов просто вирвали з серця, закопали в землю і забули. А я залишилася сама, намагаючись якось жити далі, робити вигляд, що все нормально.
Але інколи здається, що це все — просто ілюзія. Світле майбутнє? Та де там! Сили закінчуються, здоров’я теж не радує: проблеми з ногами, по-жіночому, зір падає. І все це за один рік.
От і думаю, як жити далі? Наче свічка, що догорає, але ще намагається світити, хоча сили вже нема.
