— Василько загуляв… — Не вірю. Докази є? — Самі розсудіть… Вислухала Ганна Вікторівна невістку, та й каже: — Зрозуміла я про кого йдеться. Маринка Петрова. Вони в школі навчалися разом. Василько за нею з першого класу бігав. Та тільки їй він потрібен був лише щоб завдання виконував, та робив вироби якісь. Так навіть не погляне. А як школу закінчили — він її заміж кликав

— То я його, хіба, з родини забираю? Я ж просто про допомогу прошу, по-дружньому! — кліпала величезними блакитними очима Марина.

— Ну аякже, а серед ночі дзвонила й до себе кликати — це по-дружньому? А зривати чоловіка з роботи щодня — це теж приятелювання, так?

…Василь Осипчук їхав додому з радістю: нарешті він повернеться! Ух, і заживуть вони тепер з Оленкою! Василеві вже запропонували роботу в місцевому автосервісі.

Обіцяли не ображати з платнею. Та й Оленка сидіти без діла не збиралася.

Найбільше, звісно, повернення сина припало до смаку батькам:

— Нарешті всі в зборі. Ну от скажи на милість, навіщо було їхати за тридев’ять земель, га? І тут би знайшлося тобі діло. А от, що сім’ю завів — це молодець. Раніше ж…

— Ой, батьку, досить уже. Не треба піднімати цю тему, казала ж!

— А що сталося? Я чогось не знаю?

— Ой, Оленко, ну що там знати, так, непосида в нас синок, от і все. А ти не соромся, їж давай, з дороги ж!

Усе тут Оленці подобалося: і люд добрий, і красиво, і затишно. Мав рацію чоловік, що наполіг на переїзді. А що на роботі допізна іноді затримується — то це не страшно, швидше обзаведеться своєю клієнтурою, швидше свою справу почне.

Та тільки Василь якось зателефонував, щоб повинитися: не зможе він прийти до сина на ранок. Оленка здивувалася тоді дуже.

— Як же так? Ти ж обіцяв!

— Ну от сталася в нас надзвичайна подія, не можу впоратися до призначеного часу, ніяк. Без мене давайте. Усе, відбій.

Розвела Оленка руками, та й пішла сама…

А далі ще цікавіші речі почали відбуватися. То раптом Василь зривається з роботи в саме пекло дня, то навпаки, сидить, немов чекає чогось чи когось.

Про все це дружині розповіла приймальниця, яка оформляла замовлення.

— От точно кажу тобі, щось тут не те, — шепотіла їй на вухо Леся, — Якийсь він дивний став зовсім, розсіяний. Не знаю, але тобі б, Оленко, приглянутись до нього треба, мало чого.

Так дружина й зробила. І правда: виходить, приховує щось чоловічок. Он, у батька попросив дриль надпотужну, а вдома її й немає. Звідки дізналася?

Так Михайло Петрович дзвонив, запитати хотів, чи скоро син віддасть інструмент, а Василя не було. Ну запитання Оленці й задав, точно ж знає. А їй і сказати нічого: не бачила вдома такої штуки.

Засумувала Оленка: схоже, іншу завів чоловік. Ось уже й перебиратися до неї надумав. Усе до того йде. А оскільки Оленка Осипчук була рішучою пані, то й у невіданні лишалася недовго.

— Ти що надумав? Кинути вирішив — то давай, не тримаю!

— Ти про що? Кого кинути: вас із Іванком, чи що? Ти чого, Оленко? Серіалів, чи що, передивилася?

— А куди ти тоді бігаєш? Гадаєш, не знаю, як з роботи відпрошуєшся? І батько просив інструмент повернути, а де дриль його? Отож-бо, не бачила я тебе з нею. Куди відволік? Краще одразу признайся. Ти мене знаєш…

Покрутився Василь, повертівся, та й вирішив признатися:

— Немає нікого в мене на боці. А відпрошуюся я для доброї справи, допомагати людині. Не за плату, просто від щирого серця. Зроблю, що обіцяв — і нікуди більше.

— Правда, Васильку? Не обманюєш?

— Ну, навіщо мені тобі брехати?

Якийсь час усе було спокійно, а потім знову Василь зачастив кудись.

— Так, знову допомогти треба.

— Ну, дивись…

І ось тут в Оленки справжні серйозні підозри зародилися. Вирішила вона простежити за чоловіком. Виявилося, що їздить Осипчук до дуже ефектної пані, очей просто не відвести.

Ну, а яка тут може бути благодійність? Та й вбрана, як лялечка, і хата — повна чаша. Навіщо Василь їй там?

Дізналася Оленка, що то за пані крутить хвостом перед її чоловіком, та й подалася до свекрухи за підмогою:

— Що сталося?

— Василько загуляв…

— Не вірю. Докази є?

— Самі розсудіть…

Вислухала Ганна Вікторівна невістку, та й каже:

— Зрозуміла я про кого йдеться. Маринка Петрова. Вони в школі навчалися разом. Василько за нею з першого класу бігав. Та тільки їй він потрібен був лише щоб завдання виконував, та робив вироби якісь. Так навіть не погляне. А як школу закінчили — він її заміж кликав.

— І що?

— Від воріт поворот, от що. Навіщо він їй потрібен? Вчитися вона не планувала, списувати не треба тепер. Значить, Василь непотрібен.

— А вдома що робити?

— У Петрових удома? Ну й розсмішила: Маринка не звикла такі речі вирішувати. Уся в матір. Це тепер вона, як лялечка, а раніше ж без жалю й не подивишся. Ну та годі, Василь одразу після відмови поїхав. Та не дивися так на мене: немає нічого в них. Точно. Тільки от усе ж ходімо до неї, поговоримо.

Разом із Ганною Вікторівною Оленка й пішла до крамниці, в якій Марина працювала продавчинею.

— Ну, Петрова, я тебе попереджала? — почала з порога свекруха. — Казала, що сина в образу не дам?

— Здрастуйте, тітко Ганю. А що я зробила? Я Васька з родини забрати надумала, чи що? Потрібен він мені, от ще. Я ж без усякого наміру…

— Тоді навіщо постійно кличеш?

— Ой, ну не кличу я його, так, по-дружньому іноді прошу допомогти. А він сам рветься, між іншим. Не можна ж людині відмовляти постійно, образиться, — хихикнула Марина.

— І як це називається, га? Хвостом перед ним крутиш?

— Ну ні ж: я не така. Не забирати ж із родини… Ні, так не можна, — Марина дивилася на жінок чесними, блакитними очима.

Вона виглядала такою наївною, що в Оленки почали з’являтися сумніви в тому, що вони взагалі за адресою прийшли.

— Ганно Вікторівно, може, ходімо? Навряд чи тут вона винна…

— Почекай, люба. Зараз тобі покажу дещо. Значить так: або ти негайно припиняєш мого сина використовувати, як безкоштовну робочу силу, або сама пошкодуєш. Я ж знайду на тебе управу, Петрова. Усе ясно?

— Ой, ну я ж сказала… Як можна не вірити. Я не обманюю нікого, чесно живу…

— Значить так. Гаразд. Я тебе попереджала. Телефон Петра в мене є. Дзвонити?

Марина змінилася за долі секунди.

— Зовсім з глузду з’їхала? Та він же мене з землею зрівняє! Тільки його не вистачало. Та забирайте Васька свого, і сто років не потрібен, думала ремонт зробити по-швидкому, та задарма, а тут он що… Знайду іншого, а Петька повернеться — усе готово. Коли від нього дочекаєшся допомоги…

— Так, гарно влаштувалася, — хмикнула Ганна Вікторівна. — Чоловіка, значить, відіслала подалі й подовше, а сама тут живеш на всьому готовому, та ще й дармовиною користуєшся.

Не змінилася нітрохи, як була маніпуляторкою, так і залишилася. Ех, нема кому тобі розуму вправити, нема кому.

— Це ще навіщо? Мені його вправляти? Мій на місці. Не те що в декого. Я он як придумала добре: ці барани мені все зробити готові за одну лише усмішку. Біжать на перше слово.

А забирати їх мені нема потреби з родин: ще чого, годуй та пери. Тут ось з заробіток приїде мій на місяць — потерпіла трохи — і знову живи в задоволення.

Та Петро й не вимагає від мене нічого по дому робити. Йому б порадувати дружину, а там знову їхати час. Ось це мужик, я розумію. Золото, не те що ваш…

— Одне слово, я тебе попередила. Ще раз почую тільки, що дзвониш — ти мене знаєш. По-дружньому попередила. Поки по-дружньому.

Вже на зворотному шляху Ганна Вікторівна не витримала:

— Не хотіла при ній говорити. Але, Оленко, знаєш, шкода мені її. Дівчинка з неблагополучної родини, нічого доброго не бачила. Може, такою й стала, що уваги ніколи їй вдома не вистачало.

От і чудить. Вона й чоловіка обирала за принципом: все для мене. Петя погодився поїхати на заробітки, щоб Маринці все було доступно. Ревнивий він дуже, варто тільки дізнатися, що вона знову хвостом крутить — непереливки їй буде.

А от пригрозити дзвінком — це можна. Петро ж, коли їхав, телефон залишив майже всім знайомим і не дуже. Тільки дзвонити йому жоден із мужиків не стане. А от дружини, втомлені від неуваги, можуть.

Ризикує Маринка, але характер не переробити. Та й не розуміє, що дорослішати час.

Артистка гарна, сама повірила її словам, правда? Але в душі — дитина мала, ображена й недолюблена. Тільки як би я її не шкодувала, не допущу, щоб через її забаганки розпалася родина мого сина.

А що до Василька, то з ним батько поговорить. По-чоловічому. Цьому теж час зрозуміти, що сім’ю берегти треба, а не по-дружньому бігати до першої своєї любові, нехай і з добрими намірами.

…Про що Михайло Петрович розмовляв із сином — невідомо, Василь ані словом не обмовився про ту бесіду. Та тільки після тієї розмови Осипчук увесь свій час із сім’єю проводить.

І більше ніякої допомоги колишнім однокласницям, навіть по-дружньому. Усе в дім, у родину…

***
Перше кохання іноді залишає довгі тіні, а безкорислива допомога може обернутися непорозумінням і підозрами в родині.

Як мудро сказала свекруха: сім’ю берегти треба.

Навіть найкращі наміри не варті спокою та довіри між подружжям.

А чи траплялося у вашому житті, любі читачі, що через чиїсь забаганки доброта вашого чоловіка чи дружини ставала для вас причиною великих хвилювань?