— Ой привіт, Тетянко. А це і є та сама Поліна? А я думаю, що ви тут шумите? Здрастуй, Поліночко, здрастуй, моя хороша. Можна я хоч оком глянути, що вийшло у вас?
Оглянувши результат роботи, жінка звернулася до Поліни:
— Ти б зайшла до мене, хоч одним оком глянула, порахувала б, скільки грошей забереш за килими мої?
Поліна посміхнувшись подивилася на немолоду жінку, мовляв, подивлюся, чому ж не подивитися?
Подивившись обʼєм роботи, Поліна уточнила, мовляв, чистимо тільки вільну площу чи меблі прибирати будемо?
— Повністю чистити треба, Поліно. Пильно ж там, під ліжком. І під диваном у залі затоптано.
— Тоді тут чоловік потрібен, щоб усе пересував.
— Павлик мій усе зробить. Він і диван складе, і ліжко прибере. Він у мене знаєш який хазяйновитий, Поліно? Все-все вміє!
Зробивши заміри, Поліна порахувала суму й озвучила її господині.
— Ну і добре, Поліночко, посильна сума, потягнемо ми з Павликом. Я ось зараз пенсію отримаю, та синок щось додасть, ось наприкінці місяця заберу в Татяни телефон, Павлик мені все налагодить, і зателефоную тобі.
Таня зі сміхом сказала, мовляв, ні, тітко Ганно, не віддам я тобі телефон, просто номер напишу, зі свого апарату телефонувати будеш.
— Ой, Танечко, та це я так, як звикла, так і кажу. Я ж у ваших цих телефонах зовсім не розбираюся. Мені Павлик ще коли його приніс, усе показав, а я так і не подужала його. Номери всі на папірцях лежать, тикаю все, тикаю, та напевно не туди.
— Гаразд, тітко, підемо ми, не відволікай людину, їй ще працювати. Дам я тобі потім номер, домовитеся самі. Ходімо, Поліно.
Повернувшись у свою квартиру, Таня зі сміхом сказала:
— Ось я точно знаю, що подзвонить тобі тітка Аня. Ти з нею будь пильною, Поліно. А особливо з Павликом її.
— Чому?
—Та тому що Павлик її – лоб дорослий. Одружити вона його мріє, та тільки таке золото задарма нікому не потрібне, будь-яка ще й доплатить із радістю, щоб відв’язатися від цієї сімейки.
Як у воду дивилася Таня. Уже до кінця місяця зателефонувала їй бабуся Аня, мовляв, коли ти вільна будеш, Поля? Приїжджай, чекаємо на тебе. А Поліні яка різниця?
Робота є робота, є замовлення, значить треба працювати.
У призначений день з раннього ранку зателефонувала Ганна Сергіївна, мовляв, чекаємо на тебе, Поліно, Павлик все приготував, справа тільки за тобою.
Приїхала Поліна, а Павло спить у залі на розкладеному дивані під шум телевізора. Їй би працювати починати, а ось тільки ж чекає, коли розворушиться Павло, розімне свої затерплі тілеса, та звільнить Поліні робоче місце.
Не поспішає Павло, ходить ледве-ледве.
Якось закидав диван, склав його, почав тумбочки з місця на місце рухати. Ганна Сергіївна поруч миготить, начебто допомогти намагається, а тільки гірше виходить, заважає більше.
Павло хвіст розпустив, та на матір гримнув, мовляв, ішла б ти звідси відомим маршрутом, матір. Загалом, ясно куди послав.
Стиснула губи старенька, образилася, дивиться на Поліну, як кролик на удава. Видно, що незручно жінці. Стороння людина в домі, а син такими висловами розкидається.
Павлик, дивлячись на матір, зовсім роздухарився, мовляв, сказав же, куди йти тобі! Невже не ясно? От дістала так дістала!
Навіть Поліні незручно стало.
Подивилася вона на Павлика, і сказала, що на вулиці почекає, поки він усе підготує. Хвилин 15 у машині сиділа, чекала. Павло вийшов, посміхається на весь рот, мовляв, готово все.
Працює Поля, а Павлик все поруч отирається.
Підійшов до вікна, відчинив його, задиміти зібрався.
Не витримала Поліна, сказала йому, що якщо він ще й палити тут буде, то задихнеться вона. Образився Павло, в іншу кімнату пішов.
Щоправда, скоро повернувся, все розмови розмовляє. А Поліні ніколи розмовляти, їй би закінчити тут швидше, та піти, а то аж дихати важко в цій квартирі.
Сказала вона Павлові, щоб ішов він поки що другу кімнату звільняв, щоб час не гаяти.
Чоловік рукою махнув, мовляв встигну. Що вже там його відволікло, а тільки коли закінчила Поля з першою кімнатою Павло мирно дивився телевізор, лежачи на ліжку, а Ганна Сергіївна сиділа поруч.
Кімнату звільняли під нову порцію лайки Павла. Ох, як він галасував!
І про те, що могла б мати сама ці килими почистити, мовляв, раніше на вулиці прала, на перекладині, і нічого, а тут дивись яка пані, хімчистку їй подавай! І про те, що дістала вона його своєю чистотою, ніякого спокою немає від неї.
— Хоть би поховати тебе швидше, мати! Ніякого життя ти мені не даєш!
Ганна Сергіївна, ледь стримуючи сльози, в серцях сказала, мовляв, мене то поховають, та тільки й ти довго не протягнеш, слідом за мною підеш!
Смикнувся Павло, ніби ляпаса йому дали.
Табурет, що в руках тримав, так кинув, що аж ніжка навпіл переломилася. Схопив чоловік куртку, та вибіг із квартири, на ходу кинувши мовляв, на роботу я. Підняла Ганна Сергіївна табуретку, намагається ніжку цю прилаштувати, а в самої сльози з очей течуть.
— Ти прости, Поліно. Не треба сердитися на Павлика. Я й сама не знаю, що на нього найшло. При сторонній людині так поводитися!
Мабуть сподобалася ти йому, Полюшко, враження справити захотів. Одружити б мені його, хоч зітхну на старості років. Таку б дружину Павлику, як ти. Одразу видно, працьовита, он як стараєшся.
Поліна здивовано подивилася на Ганну Сергіївну й усміхнувшись сказала:
— Дивний спосіб справити враження на жінку. Тим, що він на матір гарчить та лайкою вкриває мене точно не вразити. Та й чоловік у мене є, Ганна Сергіївна. Не треба мені вашого сина сватати.
Ганна Сергіївна, немов не чуючи Поліну, розмовляла сама з собою.
— Він же знаєш який у мене? Добрий, хороший, поступливий! Зроду мені проти нічого не говорив. А вже хазяйновитий який! Усе сам уміє, усе сам робить. Адже він будівельник, і будинки будувати вміє, і все, що в домі треба – все зробить. Тільки лінується останнім часом.
Поліна мовчки робила свою роботу, а Ганна Сергіївна все говорила, говорила, розхвалювала свого Павлика.
— Адже я його мало не втратила, коли маленький ще був! Так ослаб, що я думала все, не жити моєму синочкові. Насилу виходила його. Усе життя боялася за нього, ні на крок від себе не відпускала.
Навіть чоловік мій покійний бувало лаявся, мовляв, припини, Анько! Мабуть правильно говорив чоловік, та хіба слухала я його? Що ти, синок у мене!
Зітхнула Ганна Сергіївна, скорботно підібгала губи, та згорбила плечі, надівши на себе тягар спогадів.
— Що ж з ним сталося? Зовсім ніяких інтересів у житті. Поїсти та поспати. Працює від зарплатні до зарплатні, а вимагає з мене.
Наварюй йому м’яса, мовляв набридли твої супи, мати. Ледь що не так, кришки з каструль жбурляє. Учора он супу наварила, а він незадоволений, що знову суп.
Я йому кажу, мовляв Павлику, а суп – то чим тобі не догодив? Він смачний, свіжий, з м’яском, усе як ти любиш. А він мені знаєш що заявив?
— Вчора суп був, сьогодні знову суп. Ти б мені м’яса посмажила хоч, мати. Мужик я чи як?
Мужик, хто ж сперечається? Тільки пенсія в мене не велика. Комуналку заплати, за світло, за те, за інше, поки ліки куплю, ось і скінчилася пенсія.
Він уже скільки без нормальної роботи сидить, от і тягнемося на мою пенсію. А ціни-то, ціни, Поліно!
У магазин зайти страшно, все дорожчає на очах. І адже слова не скажи йому, на все відповідь знаходить! А я каже тобі що? Поки була робота нормальна я добре заробляв, а зараз тимчасовий простій, роботи мало, і гроші невеликі. Тепер так і живемо, Поліно.
На пенсію мою, та що Павлик за літо заробив, те і проїдаємо. Я економлю, а він бурчить. Адже який хороший він був, Павлик мій! Ласкавий, добрий хлопчисько, у всьому мене слухався, слова проти ніколи не говорив.
Адже він хірургом бути хотів, Поля. З дитинства здібний. Його в школі знаєш як хвалили? Усе мріяв, як вивчиться на хірурга, та й працювати стане, мовляв, буду я, мама, в лікарні працювати, людей лікувати.
— А що ж завадило йому мрію здійснити?
— Завадило що? Та я й завадила. Як почула, що він надумав, аж ногами затупотіла. Ще “коновалів” у нас у роду не вистачало!
— Це чому коновалів?
— А тому це! Знаю я, як вони працюють, у лікарнях своїх! Нічого не роблячи! Он, батько в нього будівельник, то й нема чого стрибати. Хороша професія, грошова, на шматок хліба завжди заробиш.
— І що ж, навіть не посперечався ваш син?
— Павлик слухняним у мене був, зроду зі мною не сперечався, пішов вчитися туди, куди я сказала. Відучився, працювати став.
Гроші й справді хороші отримував, і мені все до копійки віддавав. Батькова получка, та Павлика, ох і добре ми тоді жили, Поліно! Ні в чому я собі не відмовляла. Це зараз економлю на всьому, а тоді й слова такого не знала.
Поліна вже й не слухала Анну Сергіївну, відвернулася від неї і працювала.
А Ганна Сергіївна взявши ганчірочку старанно терла підвіконня, хмурилася, іноді поглядаючи на Поліну.
Закінчилася вода, і Поліна вимкнула свій прилад, щоб замінити воду.
Здавалося, що Ганна Сергіївна тільки й чекала цієї паузи, щоб продовжити свою розповідь.
— Адже це моя вина, що ні з ким не вжився Павлик мій. Одружився, та я їм жити не дала. Аж надто не подобалася мені його дружина, не змогла я її прийняти. Коли розлучилися вони, вона дитину згребла та побігла кудись. Павло сильно переживав, сам не свій ходив, навіть випивати став.
Потім батька ми поховали, теж важко було. А потім понеслося.
То з однією, то з іншою сходиться та розходиться. Скільки він їх змінив за своє життя! Я знову ж таки підсобляла, чого гріха таїти. Одна дуже молода, інша стара. То товста, то худа.
Це зараз зрозуміла, що не треба було лізти, а тоді хто мені указ був? Усе думала, що не тих вибирає. От якби зараз зійшовся б він із кимось, я б слова не сказала, ще й допомагала б їм, та тільки не хоче він тепер сім’ї. Каже, яка мені тепер сім’я, мати?
Мені років до чорта, я сам, один звик. Адже він доньку свою відтоді й не бачив жодного разу. В інтернеті цьому своєму написав їй, а вона не захотіла з ним знайомитися.
Поліна мовчала, машинально робила свою роботу, і подумки сама себе квапила.
Швидше закінчити, і швидше втекти з цієї квартири.
Під шум свого приладу так замислилася вона, що аж здригнулася від несподіванки, коли в дверному отворі з’явилося усміхнене обличчя Павлика.
— Поліно, можна я тумбочку пересуну? Там би теж почистити, а то пильно.
Вимкнувши пилосос, Поліна випросталася і сказала:
— Пересувайте он у той кут, там уже чисто, нехай стоїть, мені заважати не буде.
— Ну так я почекаю, коли ви тут почистите, щоб на місце її повернути.
— Пізніше поставите, коли я закінчу.
Ганна Сергіївна зазирнула в кімнату і, не дивлячись на Павлика, повідомила, що їй терміново треба в аптеку.
— Полінко, з тобою Павлик залишиться, я згадала, що ліки купити забула, зараз в аптеку збігаю.
Поліна аж мурашками вкрилася від однієї тільки думки, що доведеться їй залишитися в одній квартирі з цим Павликом. Перелякано дивлячись на Ганну Сергіївну Поліна голосно сказала:
— Анна Сергіївна, мені роботи залишилося хвилин на 15. Мене проводьте і йдіть у свою аптеку. Я без господині у квартирі не залишуся.
Притупила погляд Анна Сергіївна, кивнула головою і пішла на кухню.
Павлик з посмішкою подивився на Поліну, підморгнув їй і пішов слідом за матір’ю.
Навіть крізь шум пилососа чула Поліна, як бурчала на сина Ганна Сергіївна, щось йому підказуючи, а Павлик огризався, і на підвищених тонах розмовляв із матір’ю, повідомляючи їй про те, що набридла йому і вона сама, і її помиї, і вчорашні супи вже в печінках сидять. І хочеться йому м’яса, а вона все економить, економить.
Закінчивши роботу, Поліна отримала розрахунок, накинула (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) свою куртку і вже збиралася йти, коли Ганна Сергіївна сказала: мовляв, Павлик проводить тебе, Поліночко.
Він же в мене хороший, хазяйновитий.
Павлик йшов мовчки, лише скоса поглядаючи на Поліну, і вже біля самої машини запитав:
— Свекруха хороша у вас, Поліно? Моя вам порада, якщо лізе до вас у сім’ю мати чоловіка, то хапайте чоловіка свого й тікайте. Далеко біжіть, Поліно. Чим далі, тим краще.
Посміхнулася Поліна. Посміхнулася щиро, по-доброму, і чесно відповіла, мовляв, спасибі, Павле, все добре, правда.
Уже дорогою додому думала Поліна про те, як цікаво влаштоване життя.
От узяти навіть Ганну Сергіївну цю.
Сама все життя вказувала синові як жити, лізла, заважала йому, розвела з дружиною, та й потім не дала ні з ким жити, а тепер, коли йому ні дружина, ні сім’я не потрібна, схаменулася мати, одружити сина надумала.
Та й Павлик цей хороший!
Правильно Таня про нього сказала. Лоб він дорослий. Гаразд у дитинстві, коли ми всі від батьків залежимо. Але ж не завжди він маленьким був.
Мабуть самому комфортно було за мамину спідницю триматися. Тільки що тепер фиркати та лаятися? Сам винен.
