Я єдина дитина у батьків і завжди чула, що їм важко навіть уявити, що я можу від них поїхати, тому вчитися, а потім і працювати залишилася в рідному місті, хоча перспективи в столиці були набагато кращими. Але я звикла у всьому слухатись батьків, і коли вийшла заміж, майже щодня до них заїжджала після роботи, то продукти завезти, то ліки замовлять.
А може, просто шукали привід побачитися. На вихідні теж з дітьми у них, хоч інколи просто хотілося відпочити, але не поїхати — буде багато образ. Відразу: «Ми вже вам не потрібні».
Коли чоловікові запропонували роботу за кордоном, постало питання, як сказати батькам про від’їзд. Ледве вмовили, сказавши, що їдемо лише на рік.
У чужій країні довго облаштовувалися, мені роботи спочатку не було, чоловік цілий день пропадав на роботі, а я сиділа одна з дітьми і вже шкодувала, що приїхала. Але через півроку все почало трохи налагоджуватися, могли вже й батькам надсилати гроші, з’явилися друзі, і коли чоловікові запропонували продовжити контракт, ми погодилися.
Але тут почалися істерики батьків, вони й до цього постійно скаржилися, що не бачать онуків, а дізнавшись, що ми залишаємось ще, почалися сльози, шантаж, то мамі погано з серцем, то батько зліг із високим тиском. Я почала вмовляти чоловіка повернутися, але він сказав, що не може прогаяти таку можливість, а я знала, що якщо з батьками, щось трапиться, ніколи цього собі не пробачу.
Почалися сварки з чоловіком, я вже збиралася їхати додому без нього, коли він здався, і ми повернулися. Зараз ми з ним кожен на своїй роботі, жодних перспектив.
Майже одразу зрозуміли, що зробили велику дурість, повернувшись назад. Як і раніше, їздимо до батьків, але такого відношення у нас до них, як раніше, немає.
Та й із чоловіком часто виникають сварки, взаємні звинувачення. У цій ситуації програли всі, але я більше в цьому звинувачую своїх батьків, не можна бути такими егоїстичними.
