Я завжди щиро вірила, що справжня дружба не має цінника. Що близькі друзі — це ті люди, з якими можна і останній шматок пирога розділити, і просто помовчати.
Але минулого тижня мій світ, а точніше, світ мого чоловіка, просто перевернувся з ніг на голову.
— Вхід на мій день народження цього року коштує дві тисячі гривень з людини, так що з вас двох — чотири штуки, і це не обговорюється! — безапеляційно заявив Ігор моєму Дімі, ледь той встиг підняти слухавку.
Мій чоловік аж зблід і ледь телефон з рук не випустив. Я сиділа поруч і одразу зрозуміла: сталося щось геть ненормальне.
Діма дружив з Ігорем ще з другого курсу політеху — понад двадцять років. Ми давно звикли до його дивацтв, до вічного пошуку власної вигоди й таланту раптово «забувати» гаманець у кафе. Але це вже було щось новеньке.
— Почекай, Ігорю, — Діма розгублено перезирнувся зі мною. — Що значить «вхід коштує дві тисячі»? Ти тепер квитки на свої іменини продаєш?
— Дімоне, ну ти як дитина, — почулося невдоволене сопіння в динаміку. — Ти взагалі уявляєш, скільки зараз коштує оренда заміського будинку під Києвом? А м’ясо? А елітний напій? Я хочу влаштувати свято на найвищому рівні, щоб усе було «олл інклюзив».
І щоб без цих дурних ситуацій, коли один дарує дорогущий дриль, а інший — набір шкарпеток. Дві тисячі — це чесний внесок у спільний котел веселощів. Зате голова ні про що не болить: приїхав, поїв, випив, відпочив.
— Слухай, — Діма намагався підібрати слова, — ми взагалі-то планували вибрати подарунок самі. Олена вже навіть пригледіла тобі класний спінінг, ти ж давно просив.
— На спінінг я сам собі зароблю, — різко відрізав іменинник. — Мені зараз готівка потрібніша. Вважай це депозитом за стіл. У суботу о другій чекаю на дачі. Скинеш на картку чи готівкою при зустрічі?
— Ми подумаємо, Ігорю.
— А що тут думати? — щиро здивувався той. — Місця обмежені, бронюй заздалегідь!
Діма натиснув «відбій» і втомлено опустився на стілець. Я, підпираючи щоку рукою, дивилася на нього з неприхованим сарказмом.
— Ну що, «золотий квиток» на шоколадну фабрику твого друга подорожчав? — питаю.
— По дві тисячі з носа, — важко видихнув чоловік. — Каже, що це за «все включено».
— У нього завжди «все включено», — пирхнула я. — Тільки зазвичай це включає наші з тобою нерви і порожні тарілки. Ти пам’ятаєш, як торік ми скидалися на гігантську піцу, а в результаті з’їли по одному шматочку, бо він «забув» замовити другу коробку?
Ігор був людиною-легендою в їхній компанії. Якби за жадібність давали олімпійські медалі, він би пожиттєво тримав світовий рекорд.
Хлопці терпіли його роками. Чому? Важко сказати. Мабуть, через оцю «інерцію дружби».
В інституті він справді був душею компанії, умів труїти анекдоти так, що викладачі сміялися і забували ставити «енки». Але з роками його чарівність набула якогось специфічного мідного присмаку.
Якось він позичив у нашого спільного знайомого Віталика десять тисяч гривень на «термінову операцію для кішки». А вже за тиждень ми побачили Ігоря на новенькому спортивному велосипеді.
Коли Віталик обережно спитав про кішку, Ігор, навіть оком не моргнувши, видав: «Кішка дивом зцілилася, а інвестиції у здоров’я господаря — це запорука довголіття улюбленця».
Працював він у відділі постачання великої фірми. Коли там почали зникати пачки офісного паперу та картриджі, Ігор з абсолютно кам’яним, майже трагічним обличчям пояснював керівнику:
— Це щури, Семене Семеновичу. Гризуть усе підряд. У них зараз період гніздування, вони з паперу нори у вентиляційних шахтах в’ють.
І знаєте, йому вірили! Або робили вигляд, бо Ігор умів бути корисним у дрібницях: дістати дефіцитну деталь, домовитися про знижку через десяті руки.
Але запрошення на день народження з фіксованим цінником — це був вихід на новий рівень нахабства.
— Поїдемо? — спитав мене Діма в п’ятницю ввечері.
— Поїдемо, — несподівано погодилася я. — Але з однією умовою. Ми не будемо платити цей оброк у повному обсязі.
— У сенсі? Він же сказав — по дві тисячі.
— Дімо, це не ресторан. Це день народження друга. Ми купимо гарний букет для його мами — вона завжди там буває, і вона справді чудова жінка. А в конверт покладемо дві тисячі. По тисячі з кожного. Це і так щедрий подарунок за сумнівне задоволення споглядати його економну фізіономію в лісі.
— Він же влаштує скандал.
— Хай тільки спробує, — примружилася я. — Зрештою, ми витрачаємо гроші на бензин та свій час на дорогу.
У суботу погода була розкішна, чого не скажеш про наш настрій. Ми під’їхали до дачного кооперативу.
На вході біля хвіртки стояв сам винуватець торжества. В руках у нього був невеликий шкіряний блокнот і ручка. Виглядало це так, ніби він працює вишибалою в елітному клубі, а не зустрічає старих друзів.
— О, Дімоне! Оленочко! Виглядаєте на мільйон! — вигукнув він, широко усміхаючись.
Ми обійнялися. Я простягнула йому величезний букет лілій.
— Це твоїй мамі, Ігорю. Передай їй, що вона виростила… дуже підприємливого сина.
— Дякую, дякую! — Ігор швидко перехопив квіти і тут же втупився на чоловікові руки. — А конвертик?
Діма мовчки простягнув йому білий конверт. Ігор не став чекати, поки ми пройдемо в двір. Він миттю розкрив його прямо біля хвіртки.
Його пальці спритно перерахували купюри. Усмішка миттєво сповзла з обличчя, змінившись виразом найглибшого розчарування. Ніби ми щойно зізналися, що випадково переїхали машиною його улюблений велосипед.
— Тут дві тисячі, — констатував він крижаним тоном.
— Усе правильно, Ігорю, — спокійно відповів мій чоловік. — По тисячі з кожного. Плюс букет, плюс дорога. Ми порахували, що це цілком адекватна сума для свята на дачі.
— Адекватна?! — Ігор обурився так щиро, що мені на секунду аж смішно стало. — Я ж чітко сказав: по дві! Ви що, жартуєте? У мене ж бюджет розрахований! Я на вас замовляв м’ясо з розрахунку конкретної суми!
— Ігоре, — втрутилася я, — ми гості, а не спонсори твого стартапу. Давай не будемо починати свято з бухгалтерії.
— Ну вже ні, — пробурчав він, ховаючи конверт у кишеню джинсів. — Добре, заходьте. Але майте на увазі: ви мені винні ще дві тисячі. Я собі в блокнотик запишу, щоб не забути. Пізніше перекажете.
Діма аж зупинився:
— У сенсі дві? Дві плюс дві — це чотири. Ми дали дві. Залишається дві. Але ти ж сказав, що вхід — дві тисячі?
— Дімоне, ти що, рахувати розучився? — Ігор подивився на нього як на причинного.
— Дві — це був ранній внесок! Для тих, хто підтвердив до четверга. А хто пізніше — вже по три! Інфляція, бронь, усі діла. Але я вам по старій дружбі зроблю знижку. Дайте ще по тисячі з кожного, і ми в розрахунку.
Ми з Дімою тільки перезирнулися. Градус абсурду просто зашкалював.
— Пішли за стіл, — коротко кинула я. — Подивимось на цей «олл інклюзив».
Коли ми зайшли на веранду, я одразу відчула, що нас десь надурили. І надурили по-крупному.
За столом уже сиділи Віталик із дружиною та ще пара наших спільних знайомих. Вигляд у них був, м’яко кажучи, спантеличений. Посеред столу сиротливо тулилися дві пластикові тарілки з нарізкою.
Ковбаса була найдешевшого ґатунку, з характерними білими вкрапленнями жиру, які не танули навіть на сонці. Сир був нарізаний так тонко, що крізь нього можна було читати новини в телефоні. Поруч стояла миска зі зів’ялими огірками і тарілка зі звичайним нарізним батоном.
— І це все? — пошепки спитав Діма у Віталіка, сідаючи поруч.
— Тсс, — той нервово озирнувся на двері. — Це тільки «розігрів», як висловився господар. Каже, що основне шоу попереду. Але, Дімоне, він з нас по дві штуки здер! Я за ці гроші міг у пристойний стейк-хаус сходити, і ще б на таксі лишилося.
— Він і з нас просив. Тільки вже по три, — відповів Діма.
Віталик аж поперхнувся дешевим лимонадом:
— Скільки?! Та він зовсім береги поплутав.
У цей момент у дверях з’явився Ігор. У руках він урочисто ніс пляшку найдешевшого ігристого, яким зазвичай хіба що труби прочищати.
— Так, увага! — проголосив він. — Перший тост — за мене! Прошу всіх наповнити келихи. Тільки економно, друзі, економно. Це колекційний урожай, його мало.
Він розлив те пійло по пластикових стаканчиках. Рідина ледь прикривала дно.
— Ігорю, а коли буде м’ясо? — подала голос дружина Віталика. — Ми зранку не їли, спеціально апетит берегли.
— М’ясо вже томиться! — бадьоро відгукнувся іменинник. — Справжній шашлик не терпить метушні. Поки закушуйте овочами, вони дуже корисні для травлення.
Минула година. Потім ще одна. Ми випили по стаканчику тієї кислятини і з’їли всю прозору нарізку. Шлунки почали подавати сигнали лиха.
— Слухай, Ігорю, — не витримав Діма, — давай я допоможу тобі з мангалом? А то гості скоро почнуть гризти ніжки стола.
— Ні-ні, Дімоне, там секретна технологія, — відмахнувся він. — Я сам.
Нарешті, коли тіні стали довгими, а гості — відверто агресивними, Ігор виніс «цвях програми». Це була невелика таця, на якій лежало кілька шампурів із чимось сірим і зморщеним.
— Налітай! — скомандував він.
Я взяла шматочок. Це було не м’ясо. Це була підошва старого чобота, яку довго катували в слабкому розчині оцту. Жорстке, жилаве, абсолютно позбавлене смаку щось.
— Ігорю, а що це за м’ясо? — спитав Віталик, відчайдушно намагаючись прожувати шматок.
— Свинина! Ошийок! — гордо відповів той. — Брав на ринку по акції. Десять кілограмів купив!
— Де решта дев’ять? — я скептично оглянула тацю. — Тут дай боже півтора кілограма на вісьмох людей.
— Ну… ужарка, — Ігор анітрохи не знітився. — Ви ж знаєте, м’ясо сильно втрачає у вазі при термічній обробці. І взагалі, переїдати шкідливо.
— А вино? — спитав хтось. — Пляшка закінчилася ще годину тому.
— Друзі, ну ми ж не пити сюди прийшли, а спілкуватися! — розвів руками господар. — Якщо хтось хоче продовження банкету, у мене в багажнику є ще ящик пива. Але воно не входить в основний пакет. По сто гривень за пляшку, і я принесу.
У тиші, що запала, було чути, як на дереві заскрекотала сорока. Здається, навіть вона була в шоці від такої комерції.
— Знаєш що, Ігорю, — Віталик повільно встав з-за столу. — Дякуємо за гостинність. Але нам час.
— Куди? — щиро здивувався Ігор. — Ми ж ще в «Крокодила» не грали! У мене й призи заготовлені!
— Ми якось іншим разом, — сухо відрізав Віталик.
Ми з Дімою теж піднялися. Залишатися в цьому театрі абсурду не було жодних сил.
— Ви теж ідете? — Ігор підбіг до нас біля виходу. — Дімоне, ну ти ж пам’ятаєш про борг? Дві тисячі! Можеш прямо зараз переказати за номером телефону, у мене додаток відкритий.
Діма подивився на нього. В очах Ігоря не було ні краплі сорому, лише голий розрахунок і очікування прибутку.
— Ігорю, — сказав мій чоловік максимально спокійно, — за ці сухарі, які ти називаєш шашликом, і за один ковток теплого кисляку ти вже отримав з нас дві тисячі. Вважай, що це була благодійна допомога підприємцю-початківцю. Ми тобі нічого не винні. Більше того, це ти нам винен за зіпсовані вихідні.
— Ти серйозно? — його обличчя пішло червоними плямами. — Ти кидаєш друга в його день народження через якісь жалюгідні копійки?
— Ні, Ігорю. Це ти продаєш дружбу по прайсу. Бувай.
Ми сіли в машину і поїхали під його обурені крики про те, що «світ повний невдячних людей».
Я думала, на цьому історія закінчиться. Але за тиждень телефон Діми ожив о сьомій ранку.
— Здоров, скупердяю! — пролунав у слухавці бадьорий голос Ігоря. — Ну що, совість прокинулася? Чекаю переказ. Дві тисячі, нагадую. А то відсотки почнуть капати.
Діма спочатку подумав, що це жарт. Але тон Ігоря був серйозним і навіть погрозливим.
— Ігорю, ти при своєму розумі? — спитав чоловік. — Який переказ? Який борг? Я тобі все сказав ще на дачі.
— Ах, он ти як заспівав! — Ігор перейшов на вереск. — Отже, ти офіційно відмовляєшся платити за свято? Ти розумієш, що ти зробив? Я через вас у мінус пішов! Я дім винаймав, я продукти найкращі вибирав!
— Найкращі продукти? — Діма не витримав і розсміявся. — Ігорю, та ковбаса була старша за нас із тобою. А м’ясо ти явно знайшов на смітнику.
— Неважливо! — відрізав той. — Є договір. Ви прийшли — значить, погодилися з умовами. Коротше, Дімоне, я даю тобі 24 години. Якщо грошей не буде, я всім нашим спільним друзям розкажу, який ти насправді «друг».
Я створю чат у Вайбері, я напишу в соцмережах. Всі дізнаються, як ви з дружиною об’їли іменинника і втекли, не заплативши. Подивимось, хто після цього покличе вас у гості.
— Ти серйозно збираєшся влаштовувати цей цирк? — Діма був вражений масштабом його безумства.
— Ще й як серйозно! — гаркнув він. — Готуй гроші, Дімоне. Честь коштує дорожче двох тисяч.
Він кинув слухавку. А вже за годину Дімі почали приходити сповіщення. Ігор справді створив групу з назвою «Боржники і зрадники».
Туди він додав усіх наших університетських друзів, колег і навіть пару Діминих клієнтів, чиї контакти колись вивудив під приводом «потрібних зв’язків».
У групі висіло довге, повне драматизму повідомлення:
«Дорогі друзі! Ніколи не думав, що доведеться це писати. Але мій найкращий друг Діма та його дружина Олена вчинили зі мною підло. Прийшли на мій ДН, з’їли весь запас елітного м’яса, випили колекційний бар, а коли настав час платити обумовлений внесок — просто втекли. Тепер Діма переховується і не бере слухавку. Остерігайтеся! Не кличте їх на свята — вони об’їдять вас до нитки і залишать із боргами!»
Наш телефон почав розриватися від дзвінків.
— Дімо, це що за маячня? — дзвонив Віталик. — Ігор там зовсім з глузду з’їхав? Він пише, що ви з’їли десять кілограмів м’яса. Якого м’яса? Того сірого картону?
— Віталику, ти ж сам бачив цей стіл, — втомлено відповів Діма.
— Звісно бачив! — обурювався Віталик. — Я йому в чаті так і написав: «Ігорю, май совість, ми самі там ледь від голоду не попухли». Знаєш, що він зробив? Він мене заблокував і видалив із групи!
До обіду ситуація стала ще цікавішою. У групі почали з’являтися повідомлення від інших «запрошених».
«А з мене він узагалі вимагав доплату за “віп-місце” ближче до мангала!» — написала Марина, наша однокурсниця.
«Люди, а пам’ятаєте, як він три роки тому збирав на похорон троюрідного дядька з Ірпеня? Я вчора цього дядька в торговому центрі бачив, він там охоронцем працює, живий-здоровий!» — додав Костя.
Ефект вийшов прямо протилежний тому, на який розраховував Ігор. Замість того, щоб затаврувати нас ганьбою, він відкрив портал у пекло власних гріхів.
Люди почали згадувати всі його витівки: неповернуті борги, вкрадений папір, сумнівні махінації.
До вечора Ігор мовчки видалив групу. Але було вже пізно.
Минуло ще кілька днів. Діма сидів в офісі, коли у дверях з’явився Ігор. Виглядав він кепсько: пом’ятий, очі бігають. Від колишньої впевненості не лишилося й сліду.
— Дімоне, розмова є, — пробурмотів він, не дивлячись в очі.
— Слухаю, — Діма навіть не відірвався від монітора. — Сподіваюся, ти приніс компенсацію за моральну шкоду?
— Та добре тобі, не заводься, — він спробував зобразити свою фірмову усмішку, але вийшло жалюгідно. — Переборщив я трохи з тим чатом, визнаю. Творчий порив, розумієш? Нерви здали через організацію.
— Що тобі треба, Ігорю?
— Слухай, тут таке діло… — він зам’явся. — Костя і Віталик зі мною не розмовляють. Слухавку не беруть. Навіть на каву зі мною ніхто не йде. А в Кості завтра ювілей у ресторані, і він мене… не покликав. Уявляєш? Ми ж стільки років разом!
— І що?
— Дімо, ну ти ж для них авторитет. Напиши їм, га? Скажи, що ми все владнали, що це був такий жарт. Що ти мені все віддав, і претензій немає. А я тобі… я тобі знижку зроблю на наступну покупку через моїх постачальників!
Мій чоловік повільно повернувся до нього:
— Знаєш, Ігорю, в чому твоя головна проблема? Ти думаєш, що дружба — це товар. Що можна сьогодні плюнути людині в душу, а завтра запропонувати їй «знижку» і чекати, що все повернеться на круги своя.
— Та кинь ти ці високі матерії! — відмахнувся він. — Всі так живуть. Просто я чесний, я ціни вголос називаю, а інші поза очі рахують.
— Ні, Ігорю. Не всі. Ми з хлопцями вирішили, що вхід у нашу компанію тепер теж платний.
— Так значить? — він пожвавився. — І скільки?
— Для тебе — нескінченність. Ми більше не хочемо мати з тобою жодних справ. Ні платних, ні безкоштовних.
Ігор завмер. В його очах відбилося щире нерозуміння. Він справді не розумів, чому його бізнес-план із монетизації друзів провалився.
— Тобто… ви мене викреслюєте? — перепитав він. — Через якийсь шашлик?
— Через те, що ти замість серця носиш калькулятор, — відповів Діма. — Йди, Ігорю. Мені треба працювати.
Він пішов, гучно грюкнувши дверима. Наостанок було чути його бурчання про те, що «нормальних людей у цьому місті не лишилося».
Через місяць ми святкували день народження Віталика. Стіл ломився від страв, вино лилося рікою, і ніхто не вимагав жодних «внесків» на вході. Ми скинулися на чудовий подарунок — професійний набір інструментів, про який Віталик давно мріяв.
У розпал вечора хтось спитав:
— А що там Ігор? Бачив його хтось?
— Я бачив, — відгукнувся Костя. — Він тепер у соцмережах просуває якийсь курс «Як заробити на своєму оточенні». Перший урок, каже, безкоштовний, а за другий треба привести трьох друзів або заплатити дві тисячі.
Ми дружно розсміялися. Людина не змінюється. Вона просто шукає нову аудиторію, яка ще не куштувала її «фірмового шашлику».
Цю життєву історію надіслала нам наша читачка Олена. Подібні ситуації часто залишають гіркий післясмак, але водночас вони прекрасно допомагають очистити власне життя від тих, хто оцінює стосунки виключно через призму власного гаманця. Іноді найздоровіше, що ми можемо зробити з такою «дружбою» — це назавжди зачинити за нею двері.
А як би вчинили ви, якби вас запросили на свято із фіксованим чеком за вхід?
