Бери лосося. Сам засолю як треба! У магазині такого не купиш.
— А скільки? — розглядаючи охолоджену рибу й цінники на неї, спитала я.
— Ось цей шматок і бери! Жирненький, — Юрій показав на апетитний шматок переді мною.
— Але тут кілограма півтора! А то й на два! — мої брови злетіли майже до зачіски. — Це дуже дорого!
— Бери! І ікру не забудь, — виставивши нижню щелепу трохи вперед, відповідально заявив чоловік. — Цього року Кравченки прийдуть, треба показати, що ми теж… — він махнув рукою, ніби обмахував себе, — не з простих!
— Та навіщо?!
— Бери, я сказав! Скумбрію копчену не забудь. І пішли в м’ясний — треба балик узяти, ковбаси. В овочевому… ананас…
— І мандарини, — зраділа я.
— Мандарини ми й так їмо. Бери те, що діти просили, ну ось той фрукт, не пам’ятаю, як він називається.
— Юро, а ти впевнений?
— Бери, я сказав! — котив він перед собою переповнений продуктами візок. — Я цілий рік гарую, як віл, чи можу я собі дозволити раз на рік ікру на хліб ложкою намазати? І мої діти…
— Ти казав про Кравченків…
— І вони хай бачать.
Три візки з продуктами Юрій завантажив у багажник своєї машини 29 грудня.
— Завтра в районі купиш зелені, у корейців соління… — розпоряджався він, виїжджаючи зі стоянки торгового центру.
— Але ми й так багато всього взяли.
— Торт не забудь! Обов’язково треба. Діти люблять. Раптом хтось із гостей захоче чай чи каву — не з сухаряями ж пити чай.
— Але вдома повно цукерок.
— Це не те! Першого січня треба пити міцний чай із тортом.
— Ну гаразд, — зітхнула я.
За три дні — 29, 30 і 31 грудня — ми витратили, мабуть, піврічний бюджет сім’ї. Кравченки прийдуть обов’язково, але раптом ще хтось заїде до нас. Теща з тестем — це вже традиція, другого числа у них. Юрієві батьки можуть заходити кожного дня увесь січень — живуть у сусідньому під’їзді.
— Забув! — вигукнув Юрій, вдаривши себе по лобі, коли я розставляла на балконі готові й напівготові до новорічної ночі страви. У холодильнику давно не було місця.
— Що ще? Невже оселедець під шубою робити треба?
— Ні! Треба якийсь елітний напій. Вітька з дев’ятої квартири тільки з витримкою і п’є. Пам’ятаєш, мене пригощав позаторік на Різдво. Хвалився ще «25 років витримки!».
— І що? — благально спитала я.
— А нічого! Раптом зустрінемося на сходовій клітці. Я йому чим відповім? Настоянкою тестя?
— Вони на відпочинок в гори поїхали з дружиною.
— Так? — здивувався Юрій.
— Так, ще 28-го.
— Живуть же люди! — похитав він головою.
— Тату! — гукнув його з кімнати чотирнадцятирічний син. — Тату, дай грошей, я в кіно хочу піти. Там прем’єра фільму.
Юрій глянув на мене, перш ніж відповісти. Я непомітно кивнула йому.
— Обов’язково на прем’єру треба пертися? Ще й перед Новим роком, коли квитки вдвічі дорожчі?
У мене щелепа відвисла від несподіванки — я показувала чоловікові зовсім інше.
— Ну, тату, — просив підліток.
— Дочекаєшся, поки по телевізору вийде. Даремно ми, великий телевізор купили торік, чи що?
— Як у твого Мишка на роботі? — злобно додала я. Син мене не бачив, але добре чув із вітальні.
— Так, а що — поганий телевізор?
— Ну, тату…
— Юро, — шипіла крізь зуби я.
— Ні! Грошей немає.
Я буквально свердлила очима плече чоловіка, у Юрія вуха горіли.
— Справді, немає, — повернувся він до мене, стоячи наполовину на балконі, наполовину в квартирі.
Син, надувши щоки й накинувши на голову капюшон нижче, пішов від батьків.
— Юро! Що ти накоїв? Він же хотів дівчину запросити…
— Так, хай запрошує! Але іншим разом. Збирає, відкладає, підробляє…
— Юро! Йому чотирнадцять виповнилося три тижні тому.
Чоловік зметикував, що ляпнув дурницю, але все одно завів пластинку, яким пробивним і цілеспрямованим був він у свої чотирнадцять.
— Іди вже! — штовхнула я його у вітальню. Я замерзла на балконі й сама зайшла в квартиру слідом за ним.
А Юрій справді пішов, причому надовго. Повернувся з двома пакетами, що гриміли склом. Я виглянула на цей дзвін із кухні. Юрій, як здобувач, що несе з полювання звіра, урочисто вносив на кухню два пакети з елітним міцним напоєм.
— Юро! — простогнала я. — Ну навіщо стільки? Ти ж казав, грошей не залишилося.
— Була заначка, — поставив він на підлогу пакети, більше вже нікуди, а потім на підвіконні став виставляти батарею з пляшок. Я хотіла його відгамселити! Але що я зроблю? Як кажуть, хто платить, той і замовляє бенкет.
Новий рік зустріли з розмахом у невеликій двокімнатній квартирі. Кравченки були повним складом, бенгальські вогники і хлопавки принесли. Тож опівночі веселилися не гірше за інших.
Гості розхвалювали господарів за радість і частувалися. Діти зачинилися в другій кімнаті, бешкетували там, грали в приставку.
Гуляли до ранку в квартирі на третьому поверсі в панельній п’ятиповерхівці.
На ранок Юрієві справді захотілося кави міцнішої, але без торта. Алкоголь хоч і був елітним, але голова боліла, як від звичайного.
До обіду прийшли сусіди по сходовій клітці.
Увечері першого січня батьки Юрія зайшли привітати онуків, і знову я накривала на стіл. Другого теща з тестем приїхали, третього поїхали до брата. І так всі наступні дні по гостям.
Продуктів, звісно, не вистачило, закуповувалися ще рази три.
Діти кілька разів просили батьків сходити кудись, з’їздити. Молодша в ляльковий театр просилася на новорічну виставу, у цирк, на ковзанку.
На ковзанку ми сходили — вона була безкоштовна. А в усьому іншому тато був категорично не згоден! У новорічні скрізь ломять ціни вдвічі, а то й утричі — дорого.
А ляльковий театр він їй і так купить, сама їм покаже виставу наступного року. У цирк підуть у звичайний вихідний, а в кінотеатрі зараз шалені черги через прем’єри і теж дорого! Скрізь дорого! — такою була відповідь на все і старшому.
— Ось чого їм не вистачає? — лаявся на дітей батько, коли вони клянчили, ображалися, отримуючи відмову, грюкали дверима, косилися на маму, ніби вона тут вирішує. — Столи ломляться! Холодильник не закривається! А їм усе мало! Удома все є, кличте друзів до себе і сидіть скільки хочете біля своїх приставок.
— Юро, ну свята ж, давай сходимо з дітьми?
Окрім грошей і черг Юрій знаходив десятки відмовок, щоб не йти і не витрачати гроші марно на розваги. А ще лаяв тих, хто створював цей ажіотаж. Що за привід? Новий рік?
Удома треба сидіти в колі сім’ї відзначати, друзів збирати, до них у гості ходити — такими Юрій бачив ці свята й тривалі вихідні. Такими намагався і зробити для своїх близьких. І виходило!
Не вдарив у багно обличчям ні перед Кравченками, ні перед тещею з тестем, ні перед сусідами, ні перед ким у цьому році.
Торік були у Васильченків, але не з порожніми руками, теж нічого поганого про них не скажуть — не халявники. Позаторік збиралися сім’ями в заміському будинку в брата, там узагалі не можна було показати, що вони «з простого народу», як висловлювався Юра.
І так щороку — то вони кудись, то в нас збиралися, але правило накритого столу для Юрія залишалося незмінним: усі святкові столи мають ломлятися, напої не закінчуватися, а тости не припинятися.
І неважливо, чи вкладалася в бюджет звичайна сім’я, чи виходила далеко за рамки, як цього року, — головне, не гірше за інших! І дітям є що згадати.
Закінчувалися тривалі вихідні. Я потихеньку, Юрій знав про це прекрасно, робив вигляд, що не знає, але де ще дружина візьме, як не попросить у своїх грошей у борг.
— Тату, дай грошей на екскурсію в Карпати, — знову клянчив старший у батька наприкінці третьої чверті.
— У вас там школа чи клуб мандрівників? Учителі взагалі думають головою, коли організовують такі дорогі поїздки?
— Тату, усього три тисячі, — канючив підліток.
— По-твоєму це не гроші? Просто так нам із матір’ю з неба падають?
Син більше не просив, екскурсію він цього разу пропустив, як і в інші. І не тому, що батькові шкода. Ні! Юрій хороший батько, він би з радістю відправив сина хоч у столицю, хоч у Карпати із класом.
Але поки він збирає і закриває борги по кредитках за Новий рік, потім ми з ним будемо збирати на відпустку, щоб десь у Одеській області ні в чому собі й дітям не відмовляти — відпустка так відпустка!
От чи дарма Юрій працює весь рік. Не може відпочити по-людськи, щоб запам’яталося йому і його сім’ї? Може собі дозволити. І відпустка буде незабутньою у своєму повторенні.
А потім поверталися, і Юрій обурювався, як обібрали на нашому узбережжі власники готелів, магазинів і вечірніх кафе.
Знову роздавали борги, закривали кредитні картки й збирали на Новий рік, на який усе одно не вистачить — ціни ростуть, а зарплати немає.
Час швидко пролетів, діти виросли, а звички залишилися. І тепер нам із Юрієм треба їздити до дітей на свята, але хіба їх застанеш удома, навіть у таке свято.
— Що там? — питав Юрій, коли ми зі старою доброю традицією ходили рядами в магазині, куди в звичайні дні ніколи б не пішли — дорого. Але тут Новий рік — можна собі дозволити.
Я вимкнула телефон і не одразу наважилася відповісти чоловікові.
— Рома дзвонив? Знову кудись їдуть на свята? — незадоволено спитав Юрій.
— Так, цього року зустрічати Новий рік будуть у Яремче.
— Там їх ще не було! — зсуваючи брови, хмурився батько. — Новий рік — сімейне свято! А вони шляються щороку. Повернуться і знову їх не застанеш: ковзанки, театри, кіно, поїздки, торік навіть у похід пішли… Тьху ти! Хіба так відзначають?
Я знизала плечима.
— А Валя?
— Варя заїде, — зраділа я, — їм по дорозі.
— Як це?
— 31-го заїдуть, їм на вокзал якраз, вони їдуть на лижах кататися.
— І вона туди ж!
А я в душі раділа за дітей, Юрій бурчав і злився.
— Хіба так у нас було? Хіба не показували ми дітям, що Новий рік — це сімейне свято і святкувати його треба в колі сім’ї, за накритим столом… Балик не забудь, — нагадав він про делікатес, якраз проходили повз.
— Так, так, Юро! Але їм зараз байдуже, що подумають про них друзі, родичі, сусіди, якщо на столі не буде червоної риби чи ананасів. Вони інші. Наганяють те, чого в дитинстві від нас не отримали, не бачили й не пробували.
— У нас завжди в Новий рік на столі було все!
Юрій скоса глянув на мене. Він щороку старався, щоб не гірше, ніж у інших, щоб хоч раз на рік ікру червону ложкою намазувати на хліб.
Я посміхнулася чоловікові — хай не ображається на дітей, він же теж робив і робить так, як у його дитинстві не могли собі дозволити.
Залишається сподіватися тільки на онуків. Бабуся з дідусем постараються їм донести, як треба відзначати це сімейне свято.
***
Цю історію-спогад надіслала наша читачка анонімно. Іноді ми так старанно намагаємося показати іншим оце «не гірше», що забуваємо дати дітям те, чого їм насправді хочеться — прості спільні радощі.
А потім дивуємося, чому вони обирають зовсім інший спосіб святкувати. Чи помічали ви, як часто наші «щоб не гірше» стають тягарем для наступних поколінь?
