Коли мені було 14 років, одне за одним не стало моїх батьків. Виховувала мене бабуся.
Через кілька років я вже зустрічалася з хлопцем на 10 років старшим за мене. Як тоді здавалося, це було перше кохання.
Він був одружений, тому наші стосунки були приречені. У довгоочікувані 18 років я зустріла іншого.
Це було кохання всього мого життя. Він був на рік старший за мене, любов була шалена.
Через кілька місяців я дізналася, що чекаю дитину. Він тоді привіз гроші для того, щоб я позбавилася від дитини.
Гроші я не взяла, але зробила це. І може з м’якості характеру я його вибачила.
Ми, щоправда, кохали одне одного по-справжньому. Через рік я знову дізналася, що чекаю дитину.
Ми вирішили одружитися, нашому щастю не було межі. Жили вже разом.
На шостому місяці я дізналася, що дитина всередині має серйозні проблеми зі здоров’я.
Потрібно переривати штучно. Світ звалився!
Я проклинала Бога і всіх у світі. Хотіла сама померти, адже на той час я вже відчувала, як дитина рухається, навіть ім’я дала.
Все пройшло, як у страшному сні, коли з’явилася дитина, мій синочок вже без ознак життя.
Час лікує і це, щоправда. Батьки мого Андрія вмовляли, щоб він мене покинув, кажуть, мовляв, я у всьому винна. Що я погана дружина.
Сестри його почали шукати йому наречених. Жили ми тоді у моєї бабусі. І одного разу я не витримала та вигнала його. І як потім виявилося назавжди.
Ми кохали одне одного, але розуміли, що разом уже не бути і таки таємно зустрічалися. За кілька місяців я дізналася, що знову чекаю дитину.
Але на той час мій Андрій уже був засватаний. І я вирішила залишити дитину для себе.
Вперше зазнала такого болю втрати. Билась головою об стіну і не хотіла без нього жити.
З’явилася здорова дівчинка. І через рік пішла працювати. І закрутилося веселе життя.
Охочих зі мною зустрічатися було багато. А я не могла довго будувати стосунки, тільки-но починаю відчувати, що хлопець закохався — кидаю його.
Не можу, гидко чомусь стає. Так тривало, доки мені не зустрівся нинішній чоловік. Я в принципі і з ним відчувала те саме, але вирішила, що переборю себе, та й новина про ше одну дитину, якраз прийшла до речі.
З другого тижня стосунків мій чоловік почав мене ображати. І коли я дізналася, що чекаю дитину, я думала, що все налагодиться.
Відгуляли весілля, дочка з’явилася. Ось тільки жити з ним нестерпно. Грубий, на гроші жадібний і ще й лінивий.
Я з ним живу вже три роки, не мешкаю, а існую. Не йде він нікуди, хоч і гоню його. Ні з ким не дозволяє спілкуватися.
Не можна в гості кудись ходити. Загалом клітка. Я іноді хочу руки на себе накласти, але мені діток шкода вони нікому більше не потрібні.
Ось вирішила написати, може, порадите, як мені жити далі?
