Мені 27 років, моєму чоловіку 36. Ми живемо разом 7 років, але знаємо одне одного 8 років.
Є син, 7 років. Шлюб є офіційним. Справа в тому, що ми з чоловіком не маємо нічого спільного.
Ми можемо мовчати цілий день, не говорити. І це жахливо нудно.
Ми говорили на цю тему, він каже, що зі мною він не може відкритися, показуючи мені свої почуття. І я з ним.
І ми розуміємо, що це триватиме. Він не їде в гості до моїх родичів, я до його родичів.
Ми розуміємо, що це складно. Вони говорили про розлучення.
Він каже, що йому все одно, і якщо я хочу, я можу подати до розлучення. А я боюсь. У мене є почуття до нього. Але ми не розвиваємося далі.
Я відчуваю, що здається, що нам потрібно все це зупинити. Але я боюся і за свого сина.
Він хоче, щоб ми залишилися разом. Я відчуваю, що ми не підходимо одне одному.
Існує також недовіра між нами. Він мене не ображає. Здається, ми побудували сім’ю.
Є дах над головою, я нещодавно отримала диплом. І він, і я хотіли б другу дитину.
Тільки обидва боїмося, що з появою другої дитини погіршення у відносинах буде ще більше.
У нас є 3 квартири, придбані в шлюбі. І якщо чесно, він сам їх придбав. Він каже: “Під час розлучення квартири залишаються для мене, і ви їдете, орендуєте квартиру з сином”.
Але, квартира потрібна не мені, а моєму сину, щоб він мав дах над головою. Чоловік каже, що син буде жити зі мною або з ним, як хоче.
Тож якщо він раптом одружиться, хто знає, якою буде його дружина, або не дай Боже, його не стане, ми з моїм сином залишимось на вулиці. У мене є батьки, вони допоможуть, але, як батько, він, мабуть, повинен забезпечити житло своєму синові.
Але це мене не лякає, а той факт, що якщо я підтримаю розлучення, я зламаю сім’ю, яку ми якось побудували, хоч і не ідеально. І тоді як розлучення вплине на мого сина, а раптом я вийду заміж за рік-два.
Я наче позбавляю сина батька та родини, де у нього є і мама, і тато. Це наче я в тупику.
