Ірина нервово поправляла вазу на журнальному столику. Квартира бабусі, Неллі Олексіївни, пахла свіжою випічкою і легким ароматом лаванди, який завжди витав тут. Бабуся, жінка зі строгою елегантністю навіть у сімдесят п’ять, наводила останні штрихи перед приходом гостя.
— Бабусю, ти тільки, будь ласка, без допиту з пристрастю, — благала Ірина. — Вадим скромний, а ти його своїм поглядом наскрізь пропалиш.
Неллі Олексіївна посміхнулася, поправляючи на плечах мереживну накидку.
— Якщо твій Вадим тебе вартий, то мої погляди йому не страшні. А якщо ні… то тим паче. Розслабся, онучко. Прожила я чимало, щоб лякати молодих людей.
Пролунав дзвінок у двері. Ірина кинулася відчиняти.
На порозі стояв Вадим із гарним букетом і трохи винуватою усмішкою. Молодий чоловік був спортивної статури, з відкритим поглядом і спокійними манерами.
— Заходь, знайомся, це моя бабуся, Неллі Олексіївна, — проспівала Ірина, затамувавши подих.
Вадим ступив у вітальню, простягнув квіти й чемно схилив голову.
— Дуже приємно, Неллі Олексіївно. Ірина так багато про вас розповідала.
Бабуся, яка стояла посеред кімнати, мовби закам’яніла. Вона не відповіла на привітання. Її погляд, зазвичай такий чіпкий та оцінювальний, став розсіяним і глибоким, ніби вона дивилася не на Вадима, а крізь нього, у якесь далеке минуле.
Легка усмішка застигла на її вустах, змінившись виразом непідробного здивування.
— Бабусю? — тривожно покликала Ірина.
Неллі Олексіївна здригнулася і повільно, ніби уві сні, простягнула руку за букетом.
— Пробачте, любий… Ви мене… здивували. Дякую за квіти. Дуже мило.
Вадим, відчуваючи легку ніяковість, перезирнувся з Іриною. Та лише знизала плечима. Вечір почався дивно. Бабуся була неприродно мовчазна за чаєм.
Вона не ставила своїх фірмових каверзних запитань, а лише уважно, майже прискіпливо спостерігала за Вадимом: за тим, як він тримає чашку, як сміється, як поправляє пасмо волосся.
Ірина вже почала внутрішньо панікувати — ну от, не сподобався він бабусі, от халепа.
Але Вадим, до його честі, тримався впевнено. Розповідав про свою роботу, з гумором згадав, як вони з Іриною познайомилися на виставці собак. Поступово атмосфера розрядилася.
— А за вами, Неллі Олексіївно, напевно, в молодості кавалери не ходили пішки? — пожартував він, узявши печиво.
Бабуся раптом пожвавішала.
— Чому ж? Ходили. І навіть одного разу… — вона запнулася і знову подивилася на Вадима тим самим пронизливим поглядом. — Пробачте за нетактовність, Вадиме, а у вас… у вас у роду не було льотчиків? Із льотного училища в Кременчуці?
Вадим здивовано підняв брови.
— Ні, що ви! У нас у сім’ї всі інженери або лікарі. А чому ви запитали?
Неллі Олексіївна опустила очі, ховаючи усмішку.
— Так… здалося. У вас дивовижна зовнішність. Прямо викапаний один молодий чоловік… із мого минулого. Його звали Олексій. Він був курсантом, коли я навчалася в медичному. Така сама постава, такий самий погляд… і ямочка на щоці, коли усміхався.
Ірина дивилася то на бабусю, то на Вадима, вражена. Вона й сама помічала, що Вадим дуже фотогенічний і стрункий, але щоб схожий на когось…
— І що ж із ним сталося, із вашим Олексієм? — м’яко запитав Вадим.
— Життя розвело, — зітхнула бабуся. — Його перевели в Литву, а я залишилася тут. Листи спершу писали, а потім… потім усе якось само собою скінчилося. Перше кохання, воно рідко буває довгим. Але запам’ятовується назавжди.
Вона встала й вийшла з кімнати, повернувшись із невеликою, пожовклою від часу фотографією.
На знімку була юна, струнка дівчина в гарній сукні та молодий чоловік у льотній формі. Він обіймав її за плечі, і обоє сміялися безтурботно і щасливо.
Ірина та Вадим схилилися над фотографією.
— Бабусю, та він справді на Вадима схожий! — вигукнула Ірина. — Один в один!
Вадим уважно роздивлявся знімок, і на його обличчі з’явилося щось на кшталт поваги.
— Сильна схожість, — погодився він. — Схоже, я маю честь бути схожим на дуже достойну людину.
Неллі Олексіївна дивилася на Вадима, і в її очах уже не було здивування. Була тепла, майже материнська ніжність.
— Знаєш що, Ірочко? — сказала вона, не відводячи погляду від молодого чоловіка. — Твій Вадим мені подобається. Дуже. У нього гарні очі. Чесні. Як в Олексія.
Вечір скінчився за північ.
Бабуся розпитувала Вадима вже не як суворий екзаменатор, а як мудрий співрозмовник, ділячись спогадами про свою молодість. А коли вони йшли, вона обійняла Вадима й прошепотіла йому на вухо:
— Бережи її. І будьте щасливі.
На вулиці Ірина міцно пригорнулася до Вадима.
— Ну от, я так хвилювалася. А вона тебе ледь не за рідного прийняла.
Вадим задумливо посміхнувся.
— Розумієш, це навіть якось… відповідально. Відчуваю, що мушу виправдати довіру не лише твою, а й того хлопця з фотографії. Дивне відчуття.
— А мені подобається, — сказала Ірина. — Тепер у нас є своя сімейна легенда. Про те, як бабусине перше кохання повернулося до нас через багато років. Тільки в твоїй особі.
Вони йшли нічним містом, тримаючись за руки, а у вікні квартири на п’ятому поверсі ще довго виднівся силует літньої жінки, яка з усмішкою дивилася їм услід, проводжаючи в майбутнє тінь свого далекого минулого.
Неллі Олексіївна стояла біля вікна, доки їхні фігури не розчинилися в темряві скверу. У квартирі запанувала тиша, порушувана лише розміреним тиканням старовинного годинника.
Вона повернулася до столу, де лежала фотографія. Взяла її в руки, провела долонею.
«Олексію… — прошепотіла вона. — Треба ж, яка зустріч. Не пряма, звісно, а так… відблиском».
Вона присіла у крісло, і перед очима попливли картини давно минулих років. Літо, яблуні у цвіту біля гуртожитку училища, його сяйливі очі, коли він вручав їй скромний букетик конвалій.
А потім — прощання на вокзалі, його міцні обійми, запах форми й обіцянки писати щодня. Листи спочатку приходили товсті, списані аркуші гарним почерком.
Потім — рідше. А потім і зовсім припинилися. Вона чекала рік, потім вийшла заміж за іншого, народила доньку, прожила довге і, загалом, щасливе життя. Але цей легкий, незагоєний шрам від першого кохання залишався з нею завжди.
«І ось, через стільки років… його усмішка, його постава. І ямочка на щоці. Немов привид з’явився перевірити, як я поживаю», — подумала вона і сумно посміхнулася.
Вона не була сентиментальною бабцею, життя навчило її прагматизму. Але ця зустріч сколихнула щось глибоко заховане. Не жалість до себе, а скоріше здивування примхам долі.
Наступного ранку Ірині подзвонила мати, Лариса, дочка Неллі Олексіївни.
— Ну, як учора? Влаштувала бабуся твоєму Вадиму допит? — з усмішкою запитала вона.
— Мамо, ти не повіриш! — затараторила Ірина. — Вона його ледь не з порога благословила! Виявилося, Вадим викапаний її перше кохання, якийсь льотчик Олексій. Вона навіть фотографію показувала. Схожий, справді, вражаюче!
На іншому кінці дроту повисла мовчанка.
— Олексій? Льотчик? — голос Лариси став напруженим. — Це… це той, що з фотографії у старому альбомі, в шкіряній палітурці?
— Ти знаєш про нього?
— Дещо, — сухо відповіла мати. — Гаразд, рада за вас. Передавай Вадиму привіт.
Ірина поклала слухавку в легкому здивуванні. Мама говорила якось аж надто стримано.
Тим часом Неллі Олексіївна, керуючись раптовим поривом, полізла в далеку шухляду комода. У якій лежав не лише той самий шкіряний альбом.
Але й невелика пачка листів, перев’язаних блакитною стрічкою. Вона давно їх не перечитувала. Тоді вирішила, що не варто ворушити минуле. Але зараз рука сама потяглася до них.
Вона розв’язала стрічку і взяла найостанніший лист, датований уже тим часом, коли вона вийшла заміж. Лист був від його друга, теж льотчика. Неллі Олексіївна пам’ятала його зміст напам’ять.
Він повідомляв, що Олексій загинув під час випробування нового літака. Лист прийшов із великим запізненням, коли її життя вже склалося по-іншому. Біль, образа, почуття провини — все це вона давно пережила і поховала в собі.
Вона обережно провела пальцями по пожовклому паперу.
«Ось і зустрілися ми, Олексику, — подумки звернулася вона до того юного льотчика. — Твоя усмішка, твій сміх… вони тепер поруч із моєю онукою. Може, це і є твоє продовження? Через стільки років?»
У двері подзвонили. Неллі Олексіївна здригнулася, сховала лист і альбом та пішла відчиняти. На порозі стояла її дочка із заклопотаним виглядом.
— Мамо, я до тебе у справі. Іра щойно дзвонила, все розповіла.
— Заходь, Ларо, — Неллі Олексіївна пропустила дочку всередину. — Що розповіла? Про Вадима?
— Так! — Лариса пройшла на кухню, сіла за стіл. — Мамо, я розумію, це, звичайно, зворушливо, твої спогади. Але чи не здається тобі, що ти… що ти трохи ідеалізуєш? Ти ж сама мені розповідала, що цей твій Олексій… що він кинув тебе, листи писати перестав.
Неллі Олексіївна уважно подивилася на дочку. Вона завжди відчувала її приховану ревнощі до того, першого, нездійсненного кохання. Лариса була дочкою від шлюбу з розрахунку, спокійного й надійного, але без особливих пристрастей.
— Він не кидав мене, Ларо, — тихо, але дуже чітко сказала Неллі Олексіївна. — Олексій загинув. Я отримала лист від його друга вже після того, як вийшла заміж за твого батька.
Лариса завмерла з широко розплющеними очима.
— Загинув? Але… чому ти мені ніколи не говорила?
— А навіщо? Щоб ти виросла з думкою, що твоя мати могла б прожити інше життя? Що твій батько — це другий вибір? Ні. Я прожила те життя, яке прожила. І ні про що не шкодую. А правду… правду я залишила собі. До вчорашнього дня в ній не було жодного сенсу.
Лариса мовчала, перетравлюючи почуте. Її образа й ревнощі раптом зникли, змінившись дивним почуттям жалю та поваги до матері.
— Пробач, мам, я не знала…
— Нічого, доню. А тепер слухай сюди. Цей молодий чоловік, Вадим, — він хороший. Я людей наскрізь бачу. І він схожий на того, найсвітлішого чоловіка в моєму житті. І я хочу, щоб у Ірочки все склалося. Не як у мене. А краще. Розумієш?
Лариса кивнула, і вперше за довгий час обійняла матір не за звичкою, а по-справжньому міцно.
Вечором того ж дня Ірина та Вадим знову були в неї в гостях. Неллі Олексіївна дивилася, як вони пораються на кухні, готуючи вечерю, сміються, перешіптуються. Вона впіймала погляд Вадима, ту саму ямочку на його щоці, і тихо усміхнулася.
«Дивись, Олексику, — подумки звернулася вона до того юного льотчика. — Наші життя все одно переплелися. Ось такими дивними дорогами. І, здається, все на краще».
Ірина підійшла до неї, обійняла за плечі.
— Про що задумалася, бабусю?
— Про щастя, онучко. Про те, що воно іноді приходить із того боку, з якого не чекаєш. Цінуйте це, — вона кивнула в бік Вадима. — Цінуйте кожну хвилину.
Ірина пригорнулася до її сивого волосся.
— Обов’язково, бабусю. Обіцяю.
А Вадим у цей час діставав із духовки пиріг, і його усмішка у світлі кухонної лампи була точнісінько, як на тій самій, пожовклій фотографії.
