Після закінчення педуніверситету, через відсутність іншої роботи, довелося мені йти в садок вихователем. Робота непильна, їжа, спокій, затишок і не особливо тяжка.
Але не скажу, що дуже по мені – і грошей не надто багато отримую й працювати хотілося краще вже в іншій сфері. Відразу, як тільки я увійшла до нового для мене колективу, одна жінка взяла наді мною нібито шефство і ввела мене швидко в курс справ, з короткими характеристиками кожного співробітника.
Але потім від цього шефства я й заплакала. Воно було надмірно нав’язливим, хоч і умовним.
Спочатку мені дуже сподобалося, напевно, що хтось на мене нову в колективі звернув увагу. Але потім швидко набридла, але не шефу.
Через це нав’язане наді мною шефство, я практично не приймала самостійних рішень, почала навіть дивитися на світ не на власні очі, хоча я мала до цього завжди свою думку. А потім та почала вчити мене: це не так, не так дітей з ранку зустрічаєш, заняття не на такі теми проводжу, сварки між дітьми не так вирішую, вона зробила б так і так.
Вона має стаж 15 років, я до неї спочатку прислухалася, а потім махнула на неї рукою. Вона була правильна, як їй здавалося. Але правильні люди не збирають усі плітки до кабінету директора.
Я все життя ні в чому не любила простоту, ні в одязі, ні в зачісці, а в діях, хоч і була пристойною людиною. А їй це не сподобалося: «виб’ю з тебе каже всю пиху, будеш простіше».
І почала обговорювати мене з іншими співробітниками. Завдяки її активній опіці, пропрацювавши в садку 3 роки, я весь час з її милості відчувала себе новачком у колективі.
Такий стан речей мене категорично не влаштовував, і я вступила вчитися на другу вищу освіту. Як вона й злилася!
У самої син нічого не закінчив і десь у супермаркеті викладав товари, а її освіта обмежувалася педучилищем. Чоловіка у неї давно не стало, вона була феміністичною, зовсім не старою, близько 45 років, зі стійкою позицією закликати до своїх лав не нафарбованих і короткострижених жінок.
Багато хто з неї посміювався, а завідувачка тільки повторювала про неї: «Оля справжня людина».
А вона посміювалася з нас, коли кожна відпустка, неначе на зло всім іншим, вирушала в подорож із сином кудись за кордон. Ми ж роз’їжджалися, хто дачами, хто гостями, я ж збирала гроші на навчання.
З відпустки вона поверталася задоволена і весела зверхня на нас на всіх, хто дивився. А ми з нею менше почали спілкуватися, від надмірної опіки я ухилялася, як могла.
Вона ж мені, раз у раз, робила зауваження, хоча як і я працювала вихователем, не вище посадою. І ми з нею не зберігали дружні стосунки, вона мені робить зауваження, я або жартую, або мовчки слухаю.
Але якось і моєму терпінню прийшов кінець. Вона повернулася знову з відпустки, цього разу з Туреччини, а я працювала два тижні за хвору виховательку, була розсерджена, плюс вдома неприємності.
Та мені весела та відпочивша: «Привіт як справи?». Я відповіла, що нормально.
І наступного дня вона у своєму ж дусі, а я у відповідь нічого, справа була при охоронці нашого садка. А та у відповідь: Що не виспалася?
Очевидно, її це й розлютило. І як тільки я роздяглася вона прибігла до мене в групу, покликала вбік і прямо при дітях висловила все, що думає про мене: «що я ніхто, вічно всім плачу і хвалюсь своєю вищою освітою».
А насамкінець сказала такі слова: «Ти ще пошкодуєш, що так робиш, ти мене погано знаєш». Мене всю трясло, я не могла заспокоїтись.
А наступного дня ми вже розмовляли нормально, але тривога мене не покидала. І ось через 1,5 місяця було скорочення. І я добре згадала її слова: Ти ще пошкодуєш!
З усього колективу скоротили лише мене, залишивши навіть бабусю пенсіонерку. Завідувачка аргументувала тим, що я молода і мене скрізь приймуть із розкритими обіймами.
Я залишилася без роботи, але й не дуже засмутилася. Більше я до підшефних ні до кого не піду і терпіти такого більше не буду.
