— Не вмію я прощати. І не хочу. Так, навіть у такій ситуації, — втомлено каже Олена подрузі. — А чим, скажи на милість, їхня ситуація зараз складніша, ніж була колись у мене? Або в мого брата?
Олені тридцять п’ять, її рідному брату Денису — тридцять вісім.
Живуть в одному місті, але бачаться рідко: у кожного своя сім’я, своя робота, свої клопоти. Колись вони трималися одне одного дуже міцно, бо їм довелося буквально виживати разом, інакше й не скажеш.
Олена зізнається: якщо треба буде допомогти братові, вона гори зверне.
Бо добре пам’ятає, як він, ще зовсім молодий хлопець, тягнув її на своїх плечах, щоб вона змогла довчитися.
— А рідний тато відмовився нас тягнути. Він вибрав чужу тьотю і чужу дитину, — гірко всміхається жінка. — А тепер, уявляєш, тато просить про допомогу! Як тобі таке?
Мама Олени й Дениса пішла з життя рано. Дівчині тоді щойно виповнилося вісімнадцять, а братові був двадцять один, він закінчував університет.
Мама ніколи не скаржилася на здоров’я, ніхто й гадки не мав, що в неї хворе серце.
Якось просто прийшла з роботи, сказала, що дуже втомилася, і лягла спати раніше, попросивши її не будити. Батько пішов на нічну зміну, діти матір не тривожили, а вранці вона вже не прокинулася.
Горе, звісно, страшне. Олена тоді була лише першокурсницею.
Перші тижні вона взагалі не пам’ятає — усе як у густому тумані. Потім якось почали потроху оговтуватися. І, як з’ясувалося, першим оговтався батько.
Вже за три місяці він привів у квартиру іншу жінку.
— Він мав на це повне право, — розмірковує Олена.
— Житло належало йому, дісталося в спадок від його батьків. У мами теж були дід з бабою в селі під Фастовом, коли їх не стало, вона продала їхню хатинку. Куди гроші пішли?
Та там копійки були, але батько машину купив, ремонт у нашій трикімнатній квартирі зробили. От, хотіла сказати, що в нашій, а потім згадала… Не в нашій, а в його, як потім виявилося.
— Ну добре, власник, міг і привести. А по-людськи? Моралі взагалі нуль, так? — обурюється подруга. — Дружини ж тільки-тільки не стало!
Але батько тоді сухо пояснив, що «живим треба думати про живе». Нова жінка, яку звали Надією, заходила у квартиру поступово, тихенько, мов кицька, і своє місце відвойовувала не за один день.
Вона була молодшою за батька, мала десятирічну доньку Єву, яка жила з бабусею десь у області.
Але брат із сестрою дуже швидко відчули, що все змінилося: за пів року батько з Надією розписалися, вона забрала свою малу в Київ, і почалося…
— Вона нас просто виживала, — впевнена Олена. — Їй не вистачало місця, ресурсів. Знаєш, як зозуленята роблять? От і нас ці зозуленята випхали з рідного гнізда.
У квартирі тепер щодня спалахували скандали: то Денис «зжер» ковбасу, яку Надія купила «між іншим» для своєї доньки, то Олена помила голову її дорогим шампунем.
— Вона доводила до абсурду кожну дрібницю! — згадує жінка.
— Не тим боком повішений папір у туалеті, крапля жиру на плиті, пізно вимкнене світло в коридорі… Дійшло до того, що вона почала звинувачувати Дениса, ніби він на Єву якось «не так» дивиться! Ну це ж просто хвора фантазія!
Зрештою, нова дружина заявила батькові, що Олена з братом уже дорослі, час їм злізти з батьківської шиї, дати йому пожити по-людськи, а самим — забиратися геть і знімати собі житло.
Як це мали зробити двоє студентів, Надію абсолютно не обходило.
Олена тоді спробувала поговорити з батьком: мовляв, тату, ми ж твої рідні діти, ми тут зʼявилися на світ й виросли, а твоя нова жінка виганяє нас на вулицю! Невже ти з чужою дитиною залишишся?
Дівчина не чекала, що батько вижене Надію, але сподівалася хоча б на якийсь захист.
— А він просто відвів очі і сказав: мовляв, ви рано чи пізно все одно «вилетите з гнізда», у вас буде своє життя, а йому з ким віку доживати?
— Ну от і не став чекати, поки самі вилетите, а взяв і викинув! — саркастично коментує подруга. — Батько року, що тут скажеш!
Брат із сестрою зібрали речі й пішли. В нікуди. Гуртожиток не давали, бо київська прописка, батько сунув у руку якісь копійки.
Тижнів зо два поневірялися по друзях та знайомих, потім Денис знайшов найдешевшу однокімнатну квартиру на околиці. Чим платив?
Працював ночами на складах. Олена теж хапалася за будь-який підробіток — флаєри роздавала, у кафе прибирала. Так і вижили.
Зараз у кожного вже своя сім’я, своє житло, хоч і в іпотеку, зате ніхто з валізою за двері не виставить. У Олени з чоловіком двоє діток, у Дениса один син — він оженився пізно, бо спершу хотів із кредитом розрахуватися.
Олена зараз у декреті з меншим, чоловік тягне сім’ю сам.
Брат заробляє непогано, але теж має свої потреби та витрати.
З батьком за всі ці роки Денис і Олена бачилися лічені рази. Йому було не до них: у нього була дружина і її донька, яку він ставив на ноги. І поставив!
Єва вже доросла, вивчилася. Батькову трикімнатну квартиру вони продали, купили меншу двокімнатну, а різницю віддали Єві на перший внесок за її власне житло.
А тут раптом батько почав активно телефонувати.
Цікавитися, як справи в сина, у доньки, як там онуки ростуть. А нещодавно випливла й справжня причина, через яку тато згадав про дітей, з якими не збирався доживати віку.
Виявляється, Надія вже понад рік серйозно хворіє. А недавно і в батька виявили поганий діагноз.
— Коротше кажучи, жити нема за що, а жити хочеться. Єва ж їх усіх послала подалі, бо вона молода, їй треба іпотеку платити і життя своє влаштовувати! — розводить руками Олена.
— Ця Надя до пенсії не дотягнула, дали групу інвалідності, а що з того? Батькові до пенсії ще півтора року, теж буде група, а це сльози, а не гроші.
— Ну ясно, тепер татусю діти різко заборгували, так?
— Та якби ж тільки татусю! — обурюється Олена. — Ми б ще якось зціпили зуби й підтримували його. Але ж ні! Батько не збирається кидати свою Надю, а це означає, що ми маємо допомагати ще й їй! Оце так радість!
А ще тато розміркував: раз у Дениса і в мого чоловіка є машини, то ми могли б возити його дружину по лікарнях. Він просто ще не знає, що я теж права маю. Хоча… звідки йому знати? Він же чужу дитину ростив, до своїх діла не було.
— Я йому помагати не буду, — жорстко відрізав брат. — Бо це піде навіть не йому, а їй. А я надто добре пам’ятаю, як ми з тобою маленьку булочку навпіл ділили і залишали одне одному останню котлету.
— Я вас не виганяв, — тисне на жалість батько по телефону. — І Надя не виганяла. Ви самі пішли. А Єва… вона ж ще зовсім молода дівчина.
Ці слова викликали в Олени нервовий сміх.
У свої двадцять сім Єва — «ще молода дівчина», а Олена у свої неповні дев’ятнадцять була вже настільки дорослою, що батька не хвилювало, чим його студентка харчується, що вдягає взимку і де спить!
— Знаєш, для мене найболючіше в цій історії — не гроші, не їхні хвороби і навіть не те, що нас вигнали. Найболючіше те, що батько й досі не сказав: «Простіть мене, діти. Я був не правий», — гірко зізнається Олена.
— Замість цього він досі торочить, що ми самі пішли. Мабуть, цих слів я від нього ніколи не дочекаюся. Гидко, бридко, десь у глибині душі шкребе, що батько в біді, але… я не маю зайвих грошей і сил, щоб витрачати їх на жінку, через яку я колись лишилася без дому.
Цю непросту, пронизану болем історію надіслала нам наша читачка, а ми лише дещо змінили імена та деталі. Життя часто закручує такі вузли, які неможливо розрубати жодними виправданнями чи запізнілим каяттям. Іноді за свої вчинки доводиться платити самотністю саме тоді, коли підтримка потрібна найбільше.
А як би вчинили ви на місці Олени: чи змогли б переступити через дитячу образу і подати руку допомоги людині, яка колись від вас відвернулася?
