Зрадила близьку подругу, можна навіть сказати споріднену душу. Її звуть Віка.
Ми познайомилися у 6 класі (я перейшла до іншої школи). Спочатку мені вона не дуже сподобалася, та і я їй теж, але поступово ми зближалися і в 8 класі вже відмінно ладнали, а до 9 класу стали найкращими подругами.
Так само вона має старшу сестру Юлю, яка теж відіграла велику роль у цій історії.
Я товаришувала і з Вікою і з Юлею, але спілкуватися з Юлею мені більше подобалося, і поступово я почала від Віки віддалятися.
Віка це чудово бачила, а я і не приховувала, завжди при ній ідеалізувала Юлю, змушувала ревнувати. Вона мовчала, приховувала образ близько двох років.
До серпня минулого року я втратила всяке сумління і почала переходити межу, чим дуже зачіпала Віку. На тлі цього у неї почала розвиватися депресія, яку я як «найкраща подруга» не помічала.
До її дня народження (4 вересня) їй було дуже погано, мала фінансові проблеми, і вона не могла нікого запросити і пригостити. Але вона так хотіла відзначити свій День народження, тому попросила мене приїхати до неї, на що я відповіла, що в мене нема грошей, навіть доїхати, хоча вони були.
Я просто не хотіла до неї їхати. Це була моя найбільша помилка. На тлі цього ми посварилися дуже й досі не спілкуємося.
Через чотири місяці я поцікавилася у її сестри як вона там. Те, що я почула було жахливо.
Вона впала в депресію, ні з ким не контактувала, навіть із рідними майже не підтримувала зв’язок. Її здоров’я погіршилося, вона сильно схудла, постійно плакала ночами навзрид, поки я спокійнісінько жила і гуляла з іншими подругами, в той же час у неї, як і зараз не було, і немає нікого.
Я дуже шкодую. Я шкодую, що всі ці два роки я була поганою подругою, не могла її підтримати у скрутну хвилину і поводилася так, ніби в мене однієї можуть бути проблеми, а в неї ні.
Мені так соромно. Я була єдиною її подругою. Єдиній, якій вона довіряла, допомагала.
І що вона отримала від мене натомість? Зрада. Справжнісінька зрада.
Як я ненавиджу себе за те, що зробила з нею таке. Як би хотілося виправити все.
Постійно звинувачую себе за це, не можу викинути цей інцидент із голови. Вона мені була як рідна сестра, я її дуже любила.
Боже, як я була сліпа, як була дурна і наївна, що все можна пробачити, якою я була егоїсткою. Як же я сумую за нею, щодня.
Я хочу її побачити, почути її голос, міцно обійняти і більше ніколи не залишати одну.
Я готова впасти їй у ноги і каятися, каятися, як остання грішниця. Розповісти їй усю правду, як усе було.
Але я так боюся. Тепер я не знаю цієї людини і мені страшно, а що ж буде, яка її реакція. Але, не спробувавши не впізнаю, а в голові з’являються думки «не варто, почекай».
Я не знаю, чи довіряти своїй інтуїції. Може, це від страху такі думки, але при цьому я дуже хочу вибачитися, виправитися.
У мене дилема, і я правда не знаю, як вчинити. А на серці так важко і час іде. Як би не було пізно.
