У Стаса зранку був чудовий настрій, бо сьогодні п’ятниця. Вони з Ларисою після роботи запланували прибрати оселю.
Квартира наймана, вчора господиня віддала їм ключі.
Він давно вмовляв Ларису стати його дружиною, і вона нарешті дала згоду на спільне проживання, поки що так, а далі видно буде.
Стас радів і цьому рішенню, він був певен, що далі все в них складеться добре.
Познайомилися вони в кінотеатрі, сиділи поруч, дивилися комедію й так дружно, заразливо сміялися, що вирішили прогулятися після фільму. Прогулянка затягнулася на п’ять місяців.
За цей час Стас остаточно закохався й переконався, що Лариса — його доля.
Батьки не були проти їхнього єднання. Ненька Стаса сказала, що вони дуже гарна пара, добре виглядають разом, і мала рацію.
Стас — 25-річний атлетично складений симпатичний брюнет.
Ларисі — 22 роки, поруч із ним вона виглядала тендітною білявою ельфійською принцесою з бездонними блакитними очима й чарівними ямочками на щічках.
Лариса — молода педагогиня, вона викладала малювання в початкових класах. Робота їй подобалася, діти любили свою молоду, гарну й добру вчительку.
Стас працював машиністом баштового крана. Він не боявся висоти, звик. Одразу після армії закінчив курси, пройшов сувору медкомісію, майже як у космонавтів.
Сьогодні й небо за його скляною кабіною блакитніше, і робочий день промайнув швидко. Він спустився вниз.
Дивно, Лариса мала б зателефонувати, але немає ні дзвінка, ні повідомлень.
Вона зранку поїхала з подругою Вікою в село по малину. У подруги бабуся журилася, малини багато, а збирати нікому. Мала б уже повернутися.
Несподівано зателефонувала її матуся, Людмила Іванівна:
— Лариса з Вікою потрапили в дорожню пригоду, вони в лікарні.
Стас приїхав до лікарні. Людмила Іванівна, Оленка, молодша сестричка Лариси, і навіть батько, в якого давно була інша сім’я, були там.
Вони вже знали, що в їхню машину в’їхав позашляховик на повороті, якраз з того боку, де сиділа Лариса. За кермом була Віка, вона постраждала значно менше.
Найбільше дісталося Ларисі, її зараз оперують.
Час тягнувся повільно, нарешті вийшов хірург і сказав, що вони зробили все необхідне, поки нічого не ясно, скоріш за все, дівчина житиме, але ходити — ні.
Стас був у шоці, йому здавалося, що весь його світ повільно занурюється в якусь темну безодню.
— Аби тільки жила, я любитиму її будь-якою, тільки б вижила, — як заклинання подумки повторював він, повертаючись додому.
До лікарні його не пускали. Він розмовляв з нею кілька разів по телефону, але слухавку тримала її матуся. Лікарі казали, що руки поступово відновляться.
Нарешті Ларису виписали, додому її привезли на санітарному автомобілі для лежачих пацієнтів. Стас прийшов після роботи з букетом квітів.
Він зайшов до неї в кімнату й різко зупинився біля порога.
На ліжку лежала змарніла дівчина з померхлим поглядом.
Хлопець вчасно отямився, усміхнувся через силу, поцілував Ларису й сів поруч із ліжком.
Він бадьорим голосом говорив їй, що все буде добре, що кохання може перемогти будь-яку недугу, і йому зовсім неважливо, чи ходитиме вона, чи ні.
Він готовий носити її на руках до кінця життя.
У Лариси на мить загорівся вогник в очах, але швидко згас.
— Стасику, йди додому, я стомилася, — прошепотіла вона й заплющила очі.
— Це на неї так уколи діють, — пояснила сестричка.
Стас приходив щодня. Лариса почала ворушити пальцями на руках, усі раділи хай маленькому, але прогресу. У неї трохи покращився настрій.
Вдень за сестричкою доглядала Оленка, після роботи — матуся. Починався навчальний рік, а Оленка вчилася в 10-му класі.
На сімейній раді вирішили, що матуся (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) звільниться з роботи, батько обіцяв підтримувати їх матеріально. Правда, він не був олігархом, тому грошове питання залишалося відкритим.
Одного разу Стас прийшов до них, коли Оленка міняла сестрі підгузок.
Він відчинив двері, в ніс ударив запах, довелося швидко вибігти на вулицю, його знудило. У цю мить Стас зрозумів, що не хоче повертатися до хати, але, зціпивши зуби, все-таки повернувся.
Він продовжував провідувати Ларису щодня, але робив це через силу, можна сказати, змушував себе. Стас намагався згадати, як любив її, адже точно любив…
А потім зрозумів, що він любив ту Ларису, а не цю — негарну, змарнілу, в підгузку.
Він ясно усвідомив, що зламався. Він більше не хотів день у день втішати її, розуміючи, що надії немає.
Тому, коли Людмила Іванівна поскаржилася на брак грошей, ліки потрібні були дорогі, він віддав їй усі свої заощадження, звільнився й поїхав працювати до Києва, там кранівникам платять значно більше, ніж у їхньому місті.
Стас влаштувався в Києві, жив спочатку в хостелі, а потім орендував квартиру.
Він, як і обіцяв, переказував їм гроші на лікування Лариси, але недовго, всього три рази.
А потім з’явилися нові друзі, нові подруги, й він пішов у тінь. Вони все зрозуміли й не турбували його.
З’явилася у Стаса й постійна дівчина, вони жили разом. Ларису він намагався не згадувати, бо відчував себе зрадником і нікчемою щодо неї.
Стас три роки не був у рідному місті, батьки ображалися. Нарешті він приїхав додому. Розмова зайшла про Ларису.
Ненька розповіла, що Лариса, незважаючи на свою інвалідність, веде активний спосіб життя.
Вона так само товаришує з Вікою, яка в усьому їй допомагає. Пересувається Лариса на візку, веде в Будинку дитячої творчості гурток малювання.
А ще вона пише портрети за фотографіями.
Замовники надсилають свої світлини навіть з інших міст.
Вона їх зображує в різних костюмах, героями сюжетів картин відомих художників. Звісно, плата за її роботи скромніша, але їм і цього вистачає.
— А ти подивися в інтернеті є її картини, там і (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) краєвиди є. Не хочеш провідати Ларису? Все-таки була твоєю нареченою, — спитала мати у Стаса.
— Не хочу, мені нічого їй сказати. Я через неї ніяк не можу позбутися почуття провини, що пішов по-англійськи, не попрощавшись, покинув її в найтяжчий момент, — відповів Стас.
Увечері він дивився її картини. На одній картині в хлопцеві, що йде в захід сонця, він упізнав себе.
Картина називалася “Куди йде кохання?”.
Стас недовго пробув удома й поспішив назад. Він скучив за своєю дівчиною, їхав і думав, що пора їм узаконити свої стосунки.
Почуття провини перед Ларисою його потихеньку відпускало, слава Богу, у неї все добре склалося й без нього.
Ось така історія.
Чи треба винити хлопця в тому, що він не пройшов випробування, послане йому долею?
Я не знаю…
Кожен завжди робить свій вибір.
