Вони тоді таки насмажили тієї картоплі, відкрили мариновані грибочки, випили по чарчині наливочки — і закрутилося в них велике кохання. Сталося те, про що Катя давно перестала й мріяти. У домі з’явився чоловік. Живий співрозмовник на вечір і надійний утилізатор усього наготованого

— Може, вам допомогти?

Приємний, густий чоловічий голос змусив Катю здригнутися. Тієї ж миті сильні руки перехопили важкенну сумку, яка вже вислизала з її знімілих пальців.

— Хіба ж можна жінці такі тягарі самій тягати? — з м’яким докором промовив сивий незнайомець, зазираючи їй в очі. — Невже такій милій пані нема кому підставити плече?

— Та нема… — важко зітхнула Катя, розтираючи почервонілі пальці, на яких аж сліди від ручок відтиснулися. — Їду від доньки. Там мене на вокзал привезли, у вагон як панянку посадили, а тут… тут самій доводиться горбатитися.

— То дозвольте вас хоча б провести, — галантний кавалер ледь помітно вклонився, та так кумедно і щиро, що Каті на мить здалося, ніби вона в якомусь старому кіно.

— Ну, якщо вам не важко… — розпливлася в усмішці Катерина. — То хоча б до під’їзду.

— Можу і до самих дверей! — чоловік виявився просто ходячим святом для очей і вух.

Він був невисокий, але такий міцний, кремезний. Акуратно підстрижений, гладко виголений, і одяг на ньому сидів так ладненько — все підібрано зі смаком, колір до кольору.

Катине серце раптом тьохкнуло і затріпотіло в передчутті чогось світлого і теплого. Того, чого в її житті не було вже дуже давно. Та що там давно — може, й ніколи. Їй так захотілося відчути тих самих горезвісних «метеликів у животі», про яких пишуть у жіночих романах!

А в неї ж не те що метеликів — звичайних, теплих людських обіймів не було відтоді, як вона виставила за двері другого чоловіка. Виставила за його безпробудне пияцтво і свинське життя.

Перший чоловік теж був далеко не ангелом. Хоча пив у міру, і жили вони ніби непогано, але ж він сам її покинув. Знайшов, бачте, «кохання всього життя» — якусь метушливу молодицю. Потім, щоправда, приповзав назад, лупив себе в груди, та Катя зрадника не пробачила, хоча на руках залишалося двоє дітей-підлітків.

Виростила вона їх, вивчила, пустила у світ. І від тої раптової тиші в хаті, від гнітючої самотності… зійшлася з іншим. Катя просто звикла про когось дбати. П’ятнадцять років безперервної служби на благо сім’ї міцно відучили її думати про себе.

Кажуть, щоб виробити звичку, треба повторювати дію двадцять один день. Прийшла з роботи, зняла туфлі, протерла, поставила на поличку. Кожного Божого дня! Не пропускаючи! І от на двадцять другий день твоя рука сама тягнеться за щіткою, а туфлі ніби самі стрибають на місце. Звикли!

Не вірите? Спробуйте. У мене, скажу чесно, не вийшло. На якийсь там третій день я плюнула на ті експерименти і вирішила, що це не моє.

А от Катерина була жінкою звички. Її просто нудьга зелена гризла, якщо в хаті не було кого нагодувати, обіпрати і за ким прибрати. От і зійшлася з чоловіком просто від туги. А потім сама гірко пошкодувала, бо не бачила з тим пиякою жодної світлої хвилини.

Розходилися вони довго і зі скандалами. Чоловік страшенно не хотів втрачати «тепле місце» і такий зручний Катин контроль. Так-так, саме контроль!

Йому потрібна була дружина-нянька, яка б витягувала його із запоїв, відмивала і приводила до тями. Він чудово знав: без жіночої руки зіп’ється остаточно і здохне десь під парканом у найганебнішому вигляді.

А вигляд і справді був ще той. На третій день гульні колишній забував, як його звати, скільки йому років, і міг, вибачте на слові, сходити під себе просто в штани, як немовля. Виходячи з того тижневого пекла (не без Катиної допомоги), він ставав тихим, лагідним і шовковим.

По хаті ходив навшпиньках, очей не піднімав і власноруч прав у мисці свої штани, які дружина до того гидливо пакувала в пакет і виставляла на балкон.

Погодьтеся, не чоловік — а мрія! Якщо, звісно, не заглядати в ті штани починаючи з третього дня його «відпочинку».

Але терпець Катерини увірвався через диван. Вона довго мріяла про новий, розкішний, лимонно-жовтий диван. Купила за шалені гроші, тішилася ним як дитина. Рівно тиждень.

А потім благовірний по-п’яні надудлив на ту жовту красу літрів, мабуть, зо три.

Звісно, хімчистка пляму вивела. Але ту огиду, той бруд і розчарування в Катиній душі не змогла б вимити жодна хімія у світі.

Катя вказала йому на двері. Він хапався за одвірки, клявся всіма святими, що краплі в рот не візьме, що диван десятою дорогою обходитиме… Не допомогло.

Катерина вижбурнула з квартири і чоловіка, і диван. Меблі, звісно, постраждали невинно — просто опинилися в непотрібний час під непотрібною дупою.

Відтоді минуло кілька років. Катя звикла жити сама. Купила новий жовтий диван, на якому щонеділі попивала каву з молоком. Вечорами гуляла містом з такими ж самотніми подругами, іноді навіть до театру вибиралася — у гарній сукні й на підборах.

Але душа… душа і тіло вперто вимагали чогось більшого. І цей природний поклик було дуже важко заглушити кавою і виставами. Влітку, коли Катя моталася по дачах і гостях, він трохи стихав.

Але повертався з першими осінніми дощами і довгими, холодними зимовими вечорами. Коли через негоду доводилося сидіти в чотирьох стінах самій-самісінькій.

От тоді їй до сліз хотілося, щоб у хаті був хтось, з ким можна було б насмажити цілу сковорідку картоплі з салом, дістати банку солоних огірків. А потім сидіти перед телевізором, обговорювати новини і лузати насіння.

Григорій зустрівся їй саме в такі останні, теплі жовтневі дні, коли попереду вже бовваніла сіра осіння нудьга. Простий, щирий, він провів її до дверей, зайшов на чай — та так і залишився.

Вони тоді таки насмажили тієї картоплі, відкрили мариновані грибочки, випили по чарчині наливочки — і закрутилося в них велике кохання.

Сталося те, про що Катя давно перестала й мріяти. У домі з’явився чоловік. Живий співрозмовник на вечір і надійний утилізатор усього наготованого.

Грицько виявився майстром на всі руки: все, що в хаті хиталося — підкрутив, що висіло — підтягнув, що відвалилося — прибив намертво.

А ще з ним було просто цікаво. Можна було говорити про що завгодно: хоч про рецепти консервації, хоч про вибори в Америці.

Вони уникали лише однієї теми — їхнього майбутнього. Якось сором’язливо відмовчувалися і швидко переводили розмову, коли йшлося про прийдешню весну і літо.

Катя мала свої плани. У червні на неї чекала подруга в Одесі, а в липні — сваха аж на Закарпатті. І подруга, і сваха були жінками самотніми, і приймати Катю з якимось «примаком» їм аж ніяк не посміхалося.

А Григорій, здавалося, прикипів до Каті всерйоз. Щовечора після роботи летів до неї, тягнув повні сумки продуктів, допомагав на кухні. Катині борщі й пироги нахвалював так, що мало руки не цілував.

Казав, що все життя мріяв зустріти таку жінку, щоб коротати довгі зимові вечори. Про літні чомусь мовчав.

Григорій жив із донькою, зятем і трьома онуками-шибениками, які не те що відпочити дідові не давали — він там і дихнути спокійно не міг. Ті троє розбишак бігали по головах, скакали по стінах і влаштовували в хаті Олімпійські ігри.

Тому дід із величезним задоволенням відсиджувався в тихій Катиній квартирі, наминаючи домашні пироги й захоплено лагодячи крани.

Зима минула в любові, теплі та злагоді. А в березні, коли з дахів радісно задзвеніла капіж, Григорій раптом… засумував.

Жіноча інтуїція боляче шпигнула Катю: співмешканець занудьгував за кимось дуже дорогим, і вона замінити ту людину не в силах.

«До колишньої жінки тягне…» — вирішила Катя і ледь не завила від відчаю. Її таке вимріяне, таке тепле пізнє щастя тріщало по швах.

Влаштовувати істерики і допитувати чоловіка Катя не вміла — не той характер. Але коли Григорій три дні поспіль не прийшов після роботи, жінка злягла з мігренню.

Стояли дивовижні травневі дні. На прогрітих сонцем галявинах виткнулася перша зелена травичка, на березах лускали бруньки. Катина душа вже рвалася пакувати валізи, але серце боліло за їхні стосунки, згадуючи ті затишні зимові вечори і гарячі ночі.

На телефонні дзвінки Григорій відповідав якось неохоче, м’явся, вигадував якісь смішні відмовки, аби тільки не бачитися. А потім раптом заявився — радісний, збуджений!

Переночував, влаштував їй таку ніч, що Катя аж помолодшала, а вранці… знову зник.

«Усе, це кінець. Пропав з кінцями», — гірко подумала вона. Мабуть, таки повернувся до колишньої, з якою, за його ж словами, розлучився багато років тому (хоча причини так чітко й не назвав, тільки бурмотів щось незрозуміле).

Але через тиждень він знову матеріалізувався на її порозі. Веселий, бадьорий. Швиденько підкрутив дверцята в шафці, замінив замок, який давно заїдав. З продуктів, що приніс, зготував шикарну вечерю, налив вина…

А вночі міцно заснув, обійнявши Катю за плечі.

Вранці він піднявся ні світ ні зоря. Наспівуючи щось під ніс, швиденько зібрав свій рюкзак, чмокнув сонну подругу в носик і випурхнув з квартири.

От тільки в тому поспіху він не помітив головного: з вечора Катя вже приготувала свій «шпигунський» одяг і зручні кросівки. Вона одяглася рівно за двадцять п’ять секунд.

Григорій бадьоро карбував крок. Звернув за ріг, почекав на зупинці маршрутку і застрибнув у неї, як молодий хлопчисько, радісно усміхаючись своїм думкам.

Катя ледве встигла заскочити в задні двері. Як справжня партизанка, вона сховалася за спиною якоїсь огрядної бабці з відрами, чий неосяжний зад надійно перекривав огляд на весь салон.

(Вибачте за такі подробиці, але інакше описати ту корму, обтягнуту коричневою спідницею, я просто не можу!).

Маршрутка, натужно пихкаючи, виїхала за межі Києва. За вікном замелькали чахлі деревця і здоровенні білборди з відгодованими пиками місцевих депутатів.

Ті обличчя, на відміну від дерев, аж лисніли здоров’ям. Певно, регулярно отримували хорошу «підгодівлю»… Звідки мені знати, я в тих високих кабінетах не бувала і чорну ікру ложками не їла!

Мій найбагатший родич, хоч і має хатинку під Конча-Заспою та літає на ті свої Мальдіви, мною зовсім не цікавиться. Тож нам і Туреччина раз на три роки — за велике щастя.

Ой, щось мене знову занесло не туди! Кому цікаві мої бідкання? Повертаємося до нашої маршрутки!

Садове товариство «Пролісок» зустріло Катю розбитими дорогами, п’янким запахом квітучого бузку і… міцним духом свіжого коров’ячого гною. Від цього коктейлю ароматів у Каті аж в голові запаморочилося.

Вона ледь не підвернула ногу на глибоких вибоїнах вулиці з романтичною назвою Вишнева.

А об’єкт стеження тим часом летів уперед, наче на крилах. Очі горять, серце з грудей вискакує! Падати в обморок було не на часі, тож Катя, відсапуючись, продовжила перегони.

З-за повороту виринув невеличкий чепурний будиночок із синіми воротами. Грицько, скидаючи на ходу рюкзак, хутко шмигнув у двір.

«Бач, як летить, зрадник підступний! Точно до коханки своєї розпусної поспішає!» — лютувала Катя.

У її грудях розгоралося таке полум’я ревнощів і помсти, що від її гарячого дихання, здавалося, от-от скрутиться листя на вишнях біля сусідніх парканів.

Блудний співмешканець зник у хаті. Катя причаїлася під парканом, припавши оком до щілини між дошками. Дворик був дуже доглянутий: акуратна тепличка, новенький будиночок, в кутку — сарайчик.

Хвилин за п’ять Григорій вийшов надвір. Вже перевдягнений у старі спортивки й розтягнуту футболку. Це трохи збило Катю з пантелику.

Знаючи його чоловічі таланти, вона планувала почекати хвилин десять і накрити солодку парочку просто на місці злочину, у розпал пристрасті!

— Грицю! Грицуню! — раптом пролунав тоненький, деренчливий жіночий голосок десь збоку.

Катя миттю зробила стійку, як мисливський собака. Ага! Ось вона, розлучниця! Сусідка по дачі! До неї, значить, він так летить! З нею він весняні ночі проводить, забувши про ту, що гріла його цілу зиму! От же ж пристосуванець!

Взимку в теплій квартирі Каті відсиджувався, а на літо на природу перебрався, до гарячої дачниці на грядки!

— Гришаню!

З-за низенького штахетника висунулася зморщена, як печене яблуко, старенька. Сиві пасма вибилися з-під хустки. Вона беззубо усміхнулася (Катя нарахувала аж три зуби) і помахала Гриші кістлявою рукою.

«Збоченець, хай йому грець!» — Катя аж присіла від несподіванки і обурення. Вона готувалася побачити кого завгодно, але тільки не оцю старовіку каргу!

Якби то була якась молодиця з бюстом п’ятого розміру і ногами від вух — Катя б ще якось зрозуміла. Але бабці ж років під дев’яносто!

На худих ногах теліпаються запрані треніки, а в’язана кофта, певно ще дореволюційна, зашпилена на здоровенні булавки! І оце її суперниця?!

— У мене там дошка на ґанку відійшла… Прибий, синку, будь ласка! — прошамкала бабця синіми губами і добила Катю контрольним пострілом: — А я тобі налисників напечу. Чайку поп’ємо разом!

«Синку?! Налисників?!» — Катя повільно осіла на м’який спориш. Голова йшла обертом. Що він тут робить, її коханий чоловік? Чому ховає від неї цю дачу?

Пів дня вона сиділа в кущах і спостерігала. Спочатку Гриша щось лагодив сусідці, потім до самого вечора поровся на своїх грядках. Катя стомилася, зголодніла. Кілька разів поривалася вискочити, влаштувати скандал і висловити все, що в неї накипіло. Але здоровий глузд переміг. Вона тихо відповзла до дороги і попленталася на зупинку.

Трясучись у старій маршрутці, вона намагалася зібрати думки до купи. Запитання носилися в голові, стикалися одне з одним і не знаходили відповідей.

Чому він приховав дачу? Може, він переховується? Може, він якийсь аферист, якого шукає поліція? А може, взагалі… маніяк?!

…Коли через три дні засмаглий, пропахлий димом і свіжою зеленню Гриша з’явився на порозі (ще й з пучком домашнього кропу в руках!), на нього чекав накритий стіл і дуже серйозна розмова.

Він довго м’явся, червонів, відводив очі, але врешті-решт видихнув свою «страшну» таємницю.

— Не гнівайся, Катюню… — він важко зітхнув і пошкрябав потилицю. — Розумієш, ця дача — мій єдиний прихисток від цього скаженого світу. Я в дитинстві ріс у малесенькій хатинці. Батьки, нас п’ятеро… У мене ніколи, чуєш, ніколи не було власної іграшки! Одяг доношував за старшими братами. Ми навіть уроки робили по черзі, бо стіл на всю хату був один. За ним і їли, і задачі вирішували.

Потім одружився. Жили в гуртожитку, як у вулику. Потім тещина квартира — там взагалі прохідний двір. Зараз у доньки живу…

Та ти ж бачила — там дурдом, секунди спокою нема! І в тебе… У тебе мені дуже добре, ти так стараєшся, але я в тебе все одно — гість.

А мені так хочеться, до болю хочеться, мати щось СВОЄ! Спати на своєму ліжку, стругати свої дошки, копатися на своїх грядках і зривати яблука зі своєї, власноруч посадженої яблуні!

І просто… просто побути на самоті. Я не хочу впускати в цей свій крихітний світ нікого. Ні дітей, ні онуків, ні тебе…

— А як же сусідка? — уїдливо примружилася Катя. — Їй, значить, можна порушувати твій спокій?

— Баба Тоня ніколи до мене у двір не заходить. Це я до неї на чай ходжу. На пів годинки.

— Невже зовсім-зовсім нікому не можна туди приїздити?

— Нікому, Катю! Це мій дім! Мій острівець, хоча б на ці літні місяці. Якщо ти будеш наполягати, ставити ультиматуми — ми просто посваримося і розійдемося. Благаю, не руйнуй цього!

Того вечора Гриша пішов до доньки пригнічений і сумний. А Катя довго крутилася в ліжку без сну.

«Свої іграшки…» — лунало в голові.

У Каті теж ніколи не було власних іграшок. Вони всі були спільні — на чотирьох сестер. І сукні вони доношували одна за одною.

Вона раптом згадала маленьке гумове каченя. Вона ховала його від сестер за великою шафою. Таке жовтеньке, з облупленим червоним дзьобиком.

Маленька Катруся діставала його тільки тоді, коли залишалася в кімнаті сама. Вона милувалася ним, гладила — це був її маленький, таємний світ. Тільки її каченя!

Але одного разу мама застукала її за цим заняттям. Мовчки відібрала іграшку, кинула її в загальну картонну коробку і суворо насварила: «У нас все спільне! Не смій ховати!»

Те бідне каченя лежало пузом догори на дерев’яних кубиках і дивилося на Катрусю своїм єдиним намальованим оком.

Воно теж не розуміло, за що його розлучили з маленькою хазяйкою, яка так ніжно тулила його до грудей і пошепки довіряла йому свої дитячі таємниці.

Гаряча сльоза скотилася Катиною щокою. Це був її перший, а тому найгіркіший біль у житті. Її крихкий, таємний світ безжально розтоптали, витягли звідти найцінніше і кинули на поталу натовпу.

«Грайтеся всі! Ламайте, відривайте крила — головне, щоб разом! І нема чого тут по кутках сидіти і радіти життю наодинці!»

Каченя стало «спільним», а за кілька днів десь безслідно зникло. Може, хтось із сестер так само сховав його під ліжко… Але то вже була не Катя.

Вона засвоїла мамин урок на все життя: бути щасливою на самоті — це погано, це зло!

«Отже, і Гриша не має права їздити на ту дачу сам! — спалахнула Катя. — Він мусить брати мене з собою! Якщо любить, звісно!»

І байдуже, що вона терпіти не може копирсатися в тій землі і мріє про поїздку в Одесу до моря. Нічого йому там самому сидіти! Хай разом зі мною страждає!

***

— Гришо, квіти мої поливатимеш двічі на тиждень, не забудь! Я повернуся десь наприкінці липня, наберу тебе, як квитки візьму.

— Звісно, Катюню! Ти ж там гарненько відпочинь, наберися сил, здоров’ячка! А я нам тим часом огірочків наквашу, з часничком, з кропчиком! Будемо взимку хрумтіти, ммм… краса!

Гриша, сяючи як мідний п’ятак, натхненно підв’язував помідори на своїй улюбленій дачі, а Катя тим часом їхала в поїзді «Київ — Одеса», слухаючи заспокійливий стукіт коліс.

Прощаючись на вокзалі, вони міцно обійнялися і домовилися: влітку кожен має право гратися у свої власні, дорослі «іграшки».

А взимку на них знову чекає смажена картопля, теплі вечори біля телевізора і довгі розмови. І хто знає, може, колись, коли вони вдосталь награються наодинці, їм захочеться об’єднати свої світи. Але це буде ще дуже не скоро.

***

Ця історія від нашої читачки — не просто розповідь про пізнє кохання. Це глибокий роздум про особисті кордони, про право кожної людини на свій власний, недоторканний куточок у цьому галасливому світі. Часто ми, жінки, в пориві любові та турботи намагаємося розчинитися в партнері, вимагаючи від нього того ж самого.

Але чи не в тому полягає справжня мудрість, щоб дозволити коханій людині іноді бути просто на самоті, зберігаючи при цьому тепло ваших спільних вечорів?