— Ніхто… ніхто б не зрадів, – схлипувала мати. – Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
— Мам… – Діма підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч із Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її люблю.
— Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
— Що – чому? Чому люблю?
Діма ріс у любові й турботі. Усе в нього було вдома добре – батьки не тиснули на сина, не нав’язували свій вибір. Зате в усьому підтримували. Діма виріс, вивчився на юриста, і влаштувався працювати в хорошу компанію – досвід напрацьовувати.
Одружився він через кілька років після закінчення інституту зі своєю однокурсницею, Ольгою. З дітьми не поспішали – обом хотілося відбутися в професії.
— Можете жити в нас. – запропонувала мати Діми, Ірина Вікторівна.
— Та ми орендуємо житло. Удвох жити легше.
— Краще, може, тоді відразу іпотеку? Навіщо платити за чужу, коли можна за свою.
— Матусю, ти, як завжди, говориш розумні речі. Я подумаю.
— А що тут думати? Ми допоможемо, так, Ір? – підтримав дружину Андрій. – Дамо вам на перший внесок.
Діма навіть розчулився: ну як йому пощастило! Такі розуміючі батьки. Навіть і допомогти готові. Але він не готовий приймати їхню допомогу – нехай відпочивають спокійно, вони це заслужили. Чим синові допомагати з квартирою, з’їздили б, світ подивилися. Вони з Ольгою молоді, впораються самі.
Дружина, однак, із ним не погодилася.
— Дмитре, та ти чого? Якщо самі пропонують допомогти – навіщо відмовлятися?
Йому стало неприємно. Трохи. Чого це Ольга вирішує, приймати допомогу від його батьків, чи ні? Чи тому, що вони – не свої, то їх і не шкода?
— Я подумаю. – пообіцяв Діма.
Але подумати не довелося. Не стало батька. Сів за стіл уранці, налив собі звичної кави, закашлявся, і впав головою поруч із чашкою. Швидкій залишилося тільки констатувати горе для сімʼї. Ірині та Дмитру потім сказали, що й Господь Бог не врятував би – тромб.
Попрощавшись з батьком, Діма вирішив відкласти питання з купівлею квартири – у нього не було настрою для цього. Він із головою поринув у роботу, часто відвідував маму, від дружини, навпаки, віддалився.
— Дімо, що в нас відбувається? – запитувала Ольга.
— Нормально все в нас. – байдуже відповідав Діма. – А що тебе не влаштовує?
— Не можна ж сумувати так довго? Ти ж живий!
— А хто встановлює терміни, в які можна сумувати, чи не можна?
— Батьки покидають нас! Це нормально!
— У п’ятдесят шість років? Це не нормально!
— Ми будемо щось із квартирою вирішувати?
Діма уникав цих розмов. Може, дружина й права, але батько своїм раптовим відходом добряче вибив ґрунт у нього з-під ніг. Треба якось починати жити, розуміючи, що більше ніколи… але як?
Тільки на роботі Дімі було добре. Тільки там він і відволікався.
Одного разу, допомагаючи старшому колезі на судовому процесі, – вони захищали дівчину, яка з необережності позбавила життя свого співмешканця, – Діма відчув сильний біль у животі. Він зчепив зуби, зблід і покрився потом. Від Олександра Кириловича не сховалося те, що Дімі недобре. Він попросив перерву, під час якої відвів Діму в сторону і запитав:
— Ти як взагалі?
— Щось закололо… але вже краще.
Діма був білим, як папір, і його, здається, почало трясти.
— Ні, не краще. Я ж бачу. Давай я тебе відведу до Марини – вона тут консультантом працює. Моя хороша знайома. І попросимо викликати тобі швидку.
— А засідання?
— Та до біса те засідання! Що я, сам не впораюся?
Дорогою до Марини Олександр Кирилович нарікав на те, яка квола тепер молодь. І що він у Діминому віці…
Прийшли. Марина, слава Богу, була на місці, а то Дімі й справді щось було зовсім недобре. Олександр Кирилович повернувся в зал, а консультантка Марина викликала Дімі бригаду лікарів, примовляючи:
— Слава Богу, сьогодні ніякі зірки тут не судяться, а то журналюги роздули б скандал, побачивши швидку. Так? Ну, все, лежи на диванчику, у суди вони швидко приїжджають.
Приїхали й справді швидко. Оглянули Діму й забрали із собою. У лікарні Дмитра знеболили, потім обстежили малоприємними способами і повідомили, що в нього ненависна тяжка хвороба…
— Я вам направлення дам. До хорошого лікаря, професора. Він на вашому діагнозі собаку з’їв. І головне, не хвилюйтеся!
— Ви такі речі говорите, а потім радите не хвилюватися. Як по-вашому, можливо це?
— Ну, а куди діватися, молода людина? Що знайшли, про те й говоримо. Так, ще порада: зателефонуйте і запишіться до лікаря просто зараз. У вас усе в межах норми. Видалять, і все. Може й терапія навіть не знадобиться.
Діма згріб результати досліджень, з якими треба було йти на прийом до професора, і на дерев’яних ногах вийшов із лікарні. А там уже вечір ліг на столицю темним покривалом… куди їхати? Додому? Останнім часом Ольга не здавалася йому людиною, яка підтримає. Або хоча б зрозуміє.
До матері Діма теж вирішив не їхати. Від матері він має приховати правду. Мати рік тому поховала чоловіка, навіщо їй зараз хвороба сина? Та її це просто вб’є!
Дімі було страшно. Світ навколо немов став ворожим, небезпечним, Діма боявся об нього поранитися. Якщо це взагалі можливо – поранитися ще сильніше.
Він пішов у бар і напився. Дмитру здалося це найрозумнішим. Вдома на нього чекав сюрприз – дружина Оля планувала повідомити Діму, що хоче розлучитися. Точніше, не так. Вона хотіла поставити ультиматум: або Діма перестає сумувати, і вони разом будують своє спільне майбутнє, або вона йде.
Побачивши тіло, що з’явилося на порозі о пів на першу ночі, Ольга зрозуміла, що говорити про розлучення їй сьогодні ні з ким. Коли Дмитро звалився спати на диван, вона вирішила підняти з підлоги розкиданий ним одяг. У кишені піджака шаруділи папери – Оля не витримала, подивилася. Мало що зрозуміла – почерк був нерозбірливим, але що Діма хворий і серйозно, здогадалася. Відразу стало зрозуміло, чому він так напився – її чоловік зазвичай не вживав.
До третьої ночі Ольга сиділа в кухні, дивлячись у ніч за вікном. Діма після відходу батька став похмурим і не надто придатним до спілкування, що ж буде тепер, коли він захворів…
Вона вирішила відкласти розмову. Перший час Ольга підтримувала Діму. Мамі він так нічого й не сказав, хоча дружина не розуміла:
— Як можна таке приховувати? А якщо щось трапиться? На тій же операції?
— Це ти мене підбадьорити зараз намагаєшся? – хмикнув Діма. – Не треба говорити! Не здумай проговоритися.
— Гаразд.
Ольга чесно намагалася бути хорошою дружиною. Ну, або їй так здавалося. Дімі все-таки довелося після операції проходити терапію, щоправда не в крапельницях. У таблетках. Він схуд і облисів. На роботу продовжував ходити, незважаючи на слабкість. Колеги якщо про щось і здогадувалися, запитань не ставили. Працював Діма добре, а більшого й не треба.
— Ну, і як ти таке зібрався від матері приховати? – запитала Ольга, дивлячись на чоловіка.
Худий, лисий. Справді, як? Дмитро вже місяць не заїжджав до матері.
— Ідея! Ми зателефонуємо їй і скажемо, що вирішили пожити у Львові, наприклад. У мене там тривале відрядження. Здорово я придумав?
— Дурниця, а не ідея. – відрізала Ольга. – Попросить мама по відео подзвонити, і все розкриється! Говори тоді вже, що відрядження в тебе в глухий ліс, де немає зв’язку. Але побудували новий лісовий суд.
— Оль… чого ти така зла? Ніби щось не договорюєш…
Насправді Ольга втомилася. Вона вже майже була готова розійтися з Дімою, як він захворів, і йти стало соромно. Але зараз чоловік майже здоровий! Навіщо прикидатися далі?
— Дмитре, я в нас уже не впевнена.
Він подивився на дружину і запитав:
— Тому що я хворію?
— Ні. Ще раніше.
Ольга мала рацію. Він і сам був у них не впевнений. Немов вони, не подумавши, не розібравшись у почуттях як слід, одружилися помилково. Може настав час помилки виправляти?
Діма з Олею розлучилися безболісно. Він був дуже їй вдячний за те, що не пішла раніше. Підтримала під час хвороби. Лікар після чергового обстеження твердо сказав, що в Дмитро практично здоровий.
— Не забувайте тільки перевірятися. А то знаю я вас, молодих… дізналися, що легше, і помчали в усі тяжкі.
Молодих… Дімі вже було двадцять вісім. І коли тільки встигло набігти так багато? Звісно, про «в усі тяжкі» лікар мав рацію. Діма так і вирішив: сьогодні він відсвяткує як слід, а завтра до мами поїде. А то вже негарно виходить. На голові відріс невеликий їжачок, Діма скаже, що просто коротко постригся.
Хвороблива худорба поступово зникала. З’являлися сили. Вийшовши від лікаря, Діма зателефонував друзям, Михайлу і Кості, і вони пішли в клуб. Розважалися, їли, танцювали. Хлопці з кимось там знайомилися – Дмитру було нецікаво. Це встигне. Зараз він має відсвяткувати своє… своє – що? Воскресіння? Другі іменини? Мабуть, недалеко від істини.
Діма зачепив її плечем, вихиляючись на танцполі. Згадав молодість, як то кажуть.
— Вибачте! – прокричав він.
— Що? – перепитала вона.
— Вибачте, я вас штовхнув.
Їй було років тридцять. Вона раптом взяла його за руку і потягла з танцполу. Сходами. На другий поверх – там було не так голосно.
Нагорі вона зупинилася, повернулася і запитала:
— Що ти кажеш?
— Я штовхнув тебе. Вибач.
— Нісенітниця! Може, це я тебе штовхнула? Там усі штовхаються. Не хвилюйся.
Вона посміхалася і дивилася на нього. Мабуть, усе ж таки не тридцять… тридцять п’ять?
— Я – Діма. – сказав він.
— Дуже приємно. Юля.
Діма подумав, що запрошувати її за стіл до своїх, нестриманих на язик, друзів не надто хочеться. Юля теж не кликала його у свою компанію. Він уже повернувся, щоб піти, але вона раптом сказала:
— Підемо звідси?
— Так. – чомусь зрадів Діма. – Так, давай.
Він залишив хлопцям грошей за те, що з’їв і випив, і вийшов на вулицю. Юля з’явилася за хвилину. Взяла його під руку, і вони пішли. Про щось базікали – про все, і ні про що, як то кажуть. Біля одного з будинків Юля зупинилася:
— Ну ось. Тут я і живу.
Діма кивнув. Потім нахилився, щоб поцілувати в щічку. Але поцілував у губи чомусь. Ніч вони провели у Юлі, вранці він поїхав. Телефонами обмінялися.
Діма відвідав маму, продовжив працювати, життя йшло своєю чергою. З Ольгою вони підписали документи про розлучення. Діма продовжував знімати квартиру і думав: навіщо йому одному ціла квартира? Але не до матері ж повертатися! Гаразд… грошей вистачає – буде поки що знімати. Чи взяти все-таки цю кляту іпотеку?
Тягнуло зателефонувати Юлі. Одного разу він так і зробив:
— Привіт. Це Дмитро.
— Привіт! – весело сказала вона. – Куди пропав?
Вони зустрілися. Повечеряли в кафе. Погуляли. І знову пішли до неї. Коли лежали, зчепившись пальцями і дивлячись у стелю, відчуваючи бездумність і нірвану, Юля раптом запитала:
— Дмитре, а скільки тобі років?
— Двадцять дев’ять скоро.
— Ясно. А мені сорок чотири.
Він стримався – не став підстрибувати на ліжку, як підліток. Здивувався, переварив, а потім сказав:
— Я думав, менше. Ти маєш дуже гарний вигляд.
— Я дуже добре за собою доглядаю. Фітнес, косметолог. Харчування. Я не хочу старіти.
Діма повернувся до неї і підвівся на лікті:
— Ти й не старієш.
— Колись усе одно…
— Ой. Та що ми знаємо про колись?! Я нещодавно від такої болячки вилікувався. Тепер бачу світ дещо інакше…
— Правда? – ахнула Юля. – Ого! Ти молодець.
Він міцно обійняв її. Яка різниця, скільки кому років?!
Усе виявилося серйознішим, ніж вони думали на початку. Почуття охоплювали їх, затягували, не хотіли відпускати. Юля запропонувала Дімі переїхати до неї, якщо він хоче. Він захотів. Зранку вони пили смачну каву, цілували одне одного, і розбігалися по своїх роботах. Дмитро їхав у контору, або одразу в суд. Юля вирушала керувати агентством нерухомості.
Її батьки жили в іншому місті, її син виріс і одружився – жив самостійно. А от своїй мамі Діма Юлю хотів представити, але поки не знав, як. Одразу, чи підготувати якось…
— Чому ти з чоловіком розійшлася? – запитав одного разу Діма в Юлі.
— Не знаю… – розгубилася вона. – Просто розійшлася. Кохання минуло, а просто жити не захотіли разом. А що?
— Та так… радію цьому факту. От не розлучилася б ти, і не були б ми зараз разом.
Вона щасливо посміхалася. А Дмитро не брехав. Як відчував у той момент, так і говорив.
Усе-таки вирішив маму не готувати заздалегідь. На Юльці ж не написано, скільки їй років. Ніхто б ніколи не подумав, що вже за сорок.
Вони купили Ірині квітів і приїхали в гості в суботу. Вона зустріла їх накритим столом. Якщо й здивувалася, що обраниця сина старша, ніж очікувалося, виду не подала. Мило поговорили, і Діма з Юлею поїхали. А в понеділок Ірина зателефонувала синові в розпал робочого дня – він якраз вивчав папери у справі.
— Мам, усе гаразд? Я зайнятий, довго не можу говорити.
— Дмитрику, не міг би ти заїхати ввечері?
— Мамо, щось сталося?
— Ні. Просто я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.
Діма вийшов з офісу, який ділив із колегою, у коридор.
— Мамо, якщо це про Юлю, ти даремно витратиш час. Я її люблю, і я буду з нею.
— Я знаю. – втомленим голосом сказала Ірина. – Знаю! Як вирішиш, так і буде. Просто… приїжджай і поговоримо. Поговорити ж я можу з єдиним сином?!
Дімі здалося, що мама злиться. Він обіцяв заїхати. Юлі набрехав про нараду у важливій справі. Діма справедливо вирішив, що якщо скаже правду, Юлька зрозуміє – розмова буде про неї.
— Мамо, я ненадовго. – попередив він, входячи і цілуючи матір. – Говори.
— Скільки Юлі років?
— Мамо!
— Просто відповідай! Вона має гарний вигляд, але я зрозуміла, що не тридцять.
— Сорок п’ять виповнилося.
Ірині хотілося схопитися за серце, але вона втрималася.
— Синку… це ж безперспективно! І ти так і не пояснив, чому ви з Ольгою розлучилися.
— Розлюбили, мамо. Так буває.
— Так швидко? Не буває! – відрізала мати.
— Буває й швидше.
Він зрозумів, що доведеться вислухати і влаштувався в кріслі. Мати все говорила про відсутність перспектив і бажаних онуків для неї. Щось там про гормони і перебудови ще. Кілька разів ввічлива й інтелігентна Ірина Вікторівна вимовила слово «стара». Побачивши, що Діма ніяк не реагує, навіть не сперечається з нею, мати розплакалася.
– Ніхто… ніхто б не зрадів. Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
– Мам… – Діма підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч із Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її люблю.
— Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
— Що – чому? Чому люблю?
— Чому ти не думаєш про своє майбутнє?
Діма не міг думати про нього. Більше не міг. Він лежав у лікарні, поки йому робили всілякі втручання. Він бачив, як вранці людина могла жартувати і будувати плани, а ввечері цю людину відвозили в одному напрямку. Кілька разів Діма бачив це на власні очі. Тоді він і зрозумів: усе, що є – це сьогодні. Тільки сьогодні він і житиме.
Може, коли-небудь він розповість матері про хворобу. А поки що просто не готовий!
— Матусю, вибач мене, якщо я тебе засмутив. – чесно сказав Діма.
— Що ти, синку, – одразу розчулилася мати. – Усе гаразд. Живіть, раз щасливі, що вже тепер.
Діма відчував, мати лукавить. Вона не рада, і навряд чи змириться. Але життя його…
Прийшло повідомлення. Дмитро глянув на екран – Юля надіслала сердечко. Просто так.
Він залишився в мами ще на годину, переконався, що вона хоча б перестала нервувати. Нічого… як-небудь. І потім, чому це мати вирішила, що в неї не буде онуків? Юльці ж не шістдесят! Діма подумав про це й усміхнувся. Треба буде запитати якось акуратненько, що Юля думає про це. Хіба мало… а раптом?
А якщо й ні – неважливо. Все буде як буде. Головне, їм добре разом. Дуже добре.
— Привіт! – вона відчинила йому двері в милому фартусі із зображенням дівиці на повний зріст, але без голови. – Заходь швидше, будемо вечеряти.
Діма подивився на фартух і покотився зі сміху. Ні, ніхто його не переконає, що він чинить неправильно. Він занадто щасливий для цього.
