Нарешті дві великі жовті фари висвітлили двір Остапчуків, приїхав.
— Татко? Татко! Ура, батько приїхав, — Колька зіскочив з грубки, стрибаючи на одній нозі, намагався потрапити у валянок, натягуючи на ходу.
— Куди, куди зібрався, божевільний. Холод такий, та й ніч на подвір’ї, іди на піч, зараз батько зайде.
Миколка образився, надув губи і зібрався заплакати.
— Ану не реви, кому кажу, — відповіла мамка, — сказала зараз батько зайде.
Віктор не заходив.
— Та що він там, — переймалася вже Тамара, — Ану, Миколо, сиди вдома, я зараз сама піду подивлюсь.
— Мамко я боюся, — відповів він.
— Якого біса ти злякався? Боїться він, сиди, кому сказала.
Поки накидала Тамара фуфайку на плечі так, перелаялася з Миколою, двері в хату відчинилися і в хату вповзли негайно клуби пари, в цих клубах і ввалився всередину Віктор, та не один.
Біля порога стояла молоденька дівчисько, років вісімнадцяти, не більше, закутана в шаль, коротке коричневе пальто, з чорним коміром, величезні сірі очі, на лобі світлі завитки волосся.
— Проходь, проходь Євдокія. Тамарочко, допоможи гості роздягнутися.
Тамара, нічого не розуміючи, допомогла дівчинці зняти пальто.
Дівчина була з животом, мабуть місяць сьомий, а може й восьмий, перевалюючись важко, немов осіння качка перед вибоєм, Євдокія пройшла до столу, сіла, склавши на колінах тонкі, немов курячі лапки змерзлі руки.
Миколо боязко виглядав з печі.
— А де це в мене син, га? Микола ти чого там, а ну йди… чого батько привіз. — Віктор стягнув з печі Миколу, що упирається, і високо підняв його, до самої стелі.
— А ти мати, поки їжі нам приготуй, ну, що ми голодні сидітимемо.
Вже пізно ввечері, коли Миколу зморив сон. Чув він як щось казав батько, вигукувала приглушено мати з чимось, не погоджуючись і тихенько плакала гостя. Вранці все село знало, що Віктор Остапчук привіз свою молодшу сестру, яка чекає дитину.
— Чоловік кинув, матері з батьком у них давно немає, куди її подіти, ляльку таку, — розповідає у напівтемряві Тамара в корівинку.
— А щось ти раніше не казала, що у Віктора твого хтось із родичів є, наче ти казала, що сирота.
— А що, якщо немає батьків, то не сирота?
— Ну, а сестра-то звідки взялася?
— У дитячому будинку виховувалась, що ще тобі розповісти Валька? Може як із чоловіком ночі проводимо?
Невдовзі Євдокія надумала народжувати, відвіз її батько в лікарню в район, а незабаром, з’явилася у Миколи сестра маленька, Марійка. А Євдокія не повернулася.
— Не стало її, серце не витримало, — відповіла коротко мати Миколі і дала ляпас, щоб не плутався під ногами.
Марійка була маленька, червоненька. Бачив Микола, у Світлани — сусідки, маленький пупс Антон, так він більше Марійки буде. Ха, що там іграшка, у Миколи тепер своя лялька є, жива.
— Я не знаю, Вікторе, що хочеш роби, мені вона тут не потрібна.
— Та ти що? Ти що? Тома? Дитина ж живе, рідна кров…
— Нічого не знаю я тобі своє слово сказала. Дівай куди хочеш.
— Та що ж ти за жінка така, прийняла спочатку … Куди мені її? У дитячий будинок чи в проруб?
— А на мене так не має значення.
— Не треба Марійку в дитячий будинок і в пролуб не треба — закричав Микола, — мама, мамо, залиш Марійку, я сам, я сам буду за нею ходити, я допомагатиму, залиш.
— Іди помічник, без тебе тяжко, — замахнулася мати. Але Колька, вчепившись у поділ її спідниці, кричав і просив залишити маленьку сестричку.
Віктор мовчки сидів, опустивши голову.
— Аааа, та чорт із вами, робіть що хочете.
Тамара розвернулась і вийшла у передпокій. Микола підійшов до Марійки, яка солодко спала в пелюшках і не знала, що вирішується її доля, сів поруч і почав тихенько щось шепотіти, називаючи то сонечком, то дитиною.
Спав Микола погано, все йому здавалося, що мати викине його дитинку, так кликав він Марійку в ополонку.
— Та спи, ти, нічого я не зроблю з твоєю Марійкою, — крикнула мамка на Кольку, а той витріщить вічка, дивиться на матір підозріло, боїться втопить мамка Марійку, як кошена.
— Ой, нікуди від дівчинки не відходить, дитиною кличе.
— Ось помічник у тебе Тамара.
— Та не кажіть. Я спочатку розгубилася, а потім так звикла до дівчинки, вже сама нікому не віддам. Миколі наступного року до школи, то няньку думаю наймати.
Так і мешкали. Віктор працює машиною. Тамара доїть корів, а Миколка з Марійкою ростуть. Біжить Микола зі школи, розставляє руки ширше, ловить свою сестричку, Марійку що шкутильгає на тоненьких ніжках.
Її й хлопчаки з дівчатами сусідні, усі дитинкою звали. Так і виросло дівчисько. Микола в армію сходив, як Марійка плакала за ним.
— Він їїі виростив, за батька і матір був, — казали жіночки, — Тамара вона грубувата, а Віктор зовсім холодний, буркне що пройде, не побалакає, нічого, а діти зовсім інші.
Дочекалася дитинка свого братика з армії. Походив місяць, на роботу шофером влаштувався, дівчину привів у будинок, все дивився, чи схвалює Марійка?
Схвалила, майбутню невістку. Одружився Віктор, незабаром і Марійка підросла, та красуня така стала. У місто поїхала вчитися, а все насамперед як приїде, до братика спочатку зайде, а потім уже додому.
Марійка знала, що вона племінниця батькові з матір’ю, від неї і не приховували, щоб потім гірко не було, любили обох однаково, не було у Марійки важких спогадів, їй навіть здається іноді, що мамка її більше, ніж Миколу любить.
Дівча все ж таки, що вже там.
Відучилася Марійка, до села повернулася лікарем. Наречений добрий знайшовся, заміж вийшла, діток народжувала.
Літні люди вже батьки, настав час Віктору піти, Тамара здала сильно. Марійка до себе матінку забрала, хоч та й чинила опір.
Спить так якось чує, наче кличе хто? Точно, мамо.
— Що ти матуся? Пити? Болить що?
— Сядь, сядь, дитино, — просить Тамара.
— Так, так, звичайно.
— Пробач ти мене, Марійко.
— Та за що ж, мамо? Ти чого?
— За все пробач, не хотіла я тебе, до дитячого будинку здати хотіла…
— Матусю, та ти що, люба? Ну невже ти думаєш я не розумію, це татова племінниця, а тобі, по суті, чужу дитину принесли. Я не тримаю на тебе зла і прощення просити тобі нема за що…
— Не племінниця ти батькові була, дочка ти його…
— Як мамо???
— Так!
Де вже він з цією Євдокією знюхався, з твоєю матір’ю, не знаю. Та тільки видно довго крутив кохання, що ти з’явилася на світ, вигнав її батько, дід твій, сказав батькові нашому, щоб забирав мовляв, а не заяву напише. От і привіз тоді батько твою матір, у всьому зізнався.
Всім сказали, що його сестра молодша. А вона така, господиня, все допомагала, за Миколою дивилася, а потім відвіз її народжувати і не повернулася вона…
— Мамо… і ти прийняла коханку чоловіка?
— Прийняла, дитинко, прийняла. А куди її? У неї ж живіт на носа ліз, там дитя було, а мені як? Сина сиротити через те, що тато його зі спокусою не впорався? А може це так задумано було, адже я донечку хотіла, ох як хотіла, ось ти і з’явилася…
— Ким задумано?
— Богом…
— Матусю, яка ти … все життя могилки доглядала …
— Марійка, це не її … Це дівча однієї, сирітки, звуть так само, як і матір твою. А твоя…вона жива видно, молодша за мене років на десять…
— Як?
— Кинула вона тоді тебе, пішла і покинула.
— Мамо…
— Ти пробач мені, дитино, не змогла я таємницю цю з собою забрати, нечесно по відношенню до тебе. У тебе ж десь родичі є, може, сестри, брати тітки, дядьки.
— Є матуся, звісно, є. Микола мій найкращий брат не світі, як я мріяла в дитинстві щоб він не двоюрідним, а рідним братиком був.
— Ти є, матусю моя рідна, тітка Катя з дядьком Вітею є це моя тітка з дядьком, сестра і брат твої, двоюрідних і троюрідних купа.
У мене величезна сім’я, все це завдяки тобі, матусю. Не ти мене народила, та ти мені життя дало рідне.
— Рідненька моя…
Трохи ще пожила Тамара, а як настав час, пішла спокійно і з усмішкою до Віктора. Будучи сама у віці своєї матері, розповіла Марійка історію свого життя в колі великої своєї родини.
Як одна, всі дівчата молоді й жінки злетіли, розпиралися, як одна сказали, що не змогли б так, як Тамара.
— Не приміряйте на себе чужі обставини життя, змогла-не спромоглася, — сказала Марія, — ніхто не знає, як може життя обернутися, не забувайте ще й скільки років тому це все сталося. Хтось не зміг би, а мама змогла. На що в неї, у милої моєї, характер крутий був, а змогла… За що я їй низький уклін завжди говорю…
