Із чоловіком ми вже давно – 12 років. Ми маємо дитину 5 років. Але сім’я у нас дивна — чоловік весь час збирає гроші: то на авто, то на нереалізовані мрії у вигляді катера та будинку.
Грошей на утримання ніколи не давав ні на виховання дитини, ні на побут, каже: «Адже ти теж заробляєш, так от вистачить кричати, а я збиратиму буду».
Збоку здається, що навпаки дбайливий, цілеспрямований, і для друзів він найкращий. А я на кшталт тієї старої, яка вередує.
Проблеми почалися на побутовому ґрунті. Живемо ми в його залишеній у спадок квартирі, але оскільки нам мало місця, мене весь час хвилює питання, чому ми, маючи дві однокімнатні (у мене теж є квартира), змушені тулитися з дитиною в цій.
Дитині скоро до школи, а він все твердить: «чекай, я накопичу скоро на будинок», але я розумію, що це нереально.
Пропонувала об’єднати обидва житла та жити в нормальних умовах. Але він категорично не хоче продавати свою квартиру.
У підсумку за ці роки, а за останній рік особливо, відсутність допомоги з його боку, матеріальної та моральної, призвели до того, що він став мені байдужим.
Все більше я почала вирішувати все сама — і мені це сподобалося. Нещодавня сварка, коли він нас уночі вигнав з дитиною на вулицю під крижаний дощ, стала останньою краплею.
Я пообіцяла собі, що все, тепер я мушу піти. Але оскільки є багато “але”, змушена була повернутися до нього.
Загалом, вирішила продати свою квартиру та переїхати до ближнього міста. І тут раптом він почав виявляти участь у долі дитини.
Почав говорити про майбутню покупку спільної квартири. Я в тупіку.
Попереду хоч і невідоме, але спокійне життя без його гулянок та вічного накопичення грошей, у результаті якого я все тягну сама.
З іншого боку, він почав виправлятися чи що це? Я вже не розумію. І з ним важко, і самотнє майбутнє лякає.
