Вийшов на зв’язок однокурсник, з яким не було зв’язку років 20, якщо не більше. Вибрали з ним час, щоб поностальгувати, влаштували відеоконференцію.
— Як справи? — запитую. — Як діти, як Оленька?
Оленька — це Володі дружина, теж із нами вчилася. У них було таке кохання на старших курсах — стіни тряслися. У буквальному сенсі тряслися, сусіди по гуртожитку свідки.
— Все добре. Діти молодці, онуків уже троє, четвертий запланований. А Оленьки моєї не стало.
— Ой, вибач, будь ласка, не знав.
— Нічого, це загалом позитивна історія. Жили довго і щасливо і таке інше. Вона коли захворіла, син ще в дев’ятому класі навчався, донька в шостому. Вони в нас пізні, ми спочатку купили квартиру, а потім їх завели.
Перевірялася завжди як по годинах, мамограми, аналізи і все, що належить. Оля взагалі дуже організована. Вела щоденник усе життя безперервно, починаючи з восьмого класу. Від руки, у таких товстих зошитах із пружинами. Закупила цих зошитів штук 100 або 200 і щодня щось записувала. Ну, не кожного, але раз на тиждень точно.
Ну ось, перевірялася-перевірялася і раптом — відразу третя стадія. Провели дослідження, а там взагалі вже четверта стадія. Операцію робити безглуздо, прощайтеся. Ми, звісно, туди-сюди, у цей диспансер, у той, у Німеччину, в Ізраїль.
В Ізраїлі лікар, каже: «Вилікувати я її не можу, пізно, але продовжити життя спробую. Хочете?». Як у готелі з погодинною оплатою: «Продовжувати будете?». — «Будемо» — «На скільки?» — «На всі!».
Є, каже лікар, протокол, абсолютно новий, тільки-тільки пройшов випробування. Крапельниця раз на три тижні. За ціною, звісно, як хмарочос. Скільки часу робити? А все життя, скільки організм витримає. Витримують хто рік, хто два, більше чотирьох поки не виходило. Хімія все-таки, не вітаміни.
Погодилися ми на цю хімію. Пізніше виявилося, що в Україні її теж роблять, і навіть безплатно. Треба тільки знайти правильного лікаря й вмовити. Але справді зовсім не вітаміни. Зрозуміло, чому люди довго не витримують.
У сам день крапельниці самопочуття нормальне. На другий день погано. А з третього по сьомий — взагалі жах. Нудить аж навиворіт вивертає, болять усі органи і навіть кістки, вдихнути неможливо, ломить усі суглоби, всі слизові запалені, ні сісти, ні лягти, ні поїсти, ні попити. А потім два тижні ніби нічого, до наступної крапельниці.
І ось у такому режимі вона прожила не рік, не два, навіть не чотири, а майже одинадцять. На ній три дисертації написали, лікарі приїжджали подивитися з інших міст — унікальний випадок. Плакала, що не побачить, як Юрко школу закінчить, а він встиг інститут закінчити, одружитися і двох дітей завести.
І Юлька закінчила інститут і вийшла заміж ще при мамі. Ми з Оленькою півсвіту об’їздили, на всіх театральних прем’єрах були і всіх гастролях. Раніше-то все відкладали, збирали то на ремонт, то на майбутні машини-квартири дітям, а тут мені стало байдуже на ті гроші. Є вони, немає їх — я чоловік, зароблю.
Хочеш у Париж — поїхали в Париж. Треба тільки вгадати, щоб полетіти на восьмий-дев’ятий день після крапельниці, а повернутися до наступної. І маршрут вибирати без фізичного навантаження.
На Кіліманджаро нам було вже не піднятися, але на сафарі в Кенію з’їздили. Там нормально, машина везе, жирафи самі у вікно лізуть.
— Володя, — запитую, — як ти думаєш, чому Оля так довго протрималася, а інші не могли? Адже в інших теж діти, усім хочеться побути з ними якомога довше. Просто пощастило чи що?
— Пощастило, звісно. Ще правильний спосіб життя. Але головне — це її щоденник. Вона ж відповідальна, будь-яку дрібну справу треба довести до кінця. Коли почалися хімії, у черговому зошиті залишалася десь чверть порожніх сторінок. І коли вона плакалася, що більше не може, від наступної хімії відмовиться, що краще не жити, ніж так мучитися, я вмовляв:
«Ось допиши цей зошит до кінця, і тоді я тебе відпущу». А зошит усе не закінчувався і не закінчувався, так і залишався списаним на три чверті.
— Як це?
— Пам’ятаєш, було таке оповідання «Останній аркуш»? Там дівчина вирішила, що її не стане, коли впаде останній листок плюща за вікном. А він усе не падав, і вона теж трималася і врешті-решт одужала. А потім дізналася, що цей останній листок не справжній, його художник намалював на стіні.
— Пам’ятаю, ми цю розповідь проходили в школі з англійської.
— Ми теж. Ну от, я вирішив: чим я гірший за того художника? Влаштую їй теж останній аркуш. Став потихеньку вставляти чисті аркуші в кінець зошита.
А списані з середини виймав, щоб зошит не здавався надто товстим і завжди було три чверті списаного, чверть порожнього. Вона поступово здогадалася, що тут щось не так, але не стала нічого з’ясовувати. Сприйняла це як маленьке диво. Так і писала цю останню чверть зошита одинадцять років.
— Володька, слухай… Я ж типу письменник. Мені дуже цікаво, що люди відчувають, коли кінець так близько. Що там було, у цьому зошиті?
— На цю тему нічого. Якщо читати, взагалі не здогадаєшся, що вона хворіла. Писала про Париж, про жирафів. Що в Юльки п’ятірка, а Юрко, здається, посварився з дівчиною. І який-небудь рецепт супу з броколі.
— Можна я напишу про цю історію?
— Звісно.
— Тільки, розумієш, люди зараз не люблять негативу. Хочуть, щоб усі історії добре закінчувалися. Давай я не писатиму, що її не стало? Наче ми з тобою розмовляли не зараз, а коли Оля була ще жива. Закінчу на тому, що їй виповнилося 57, а що 58 уже ніколи не виповниться, промовчу.
— А яка різниця? Що, якщо не писати, що її не стало, люди думатимуть, що вона безсмертна? Читачі не дурні, зрозуміють, що це все одно історія зі щасливим кінцем.
— Не розумієш ти, Володька, принципів сучасної літератури. Але добре, напишу як є.
