— Ой, та це ж просто голова обертом іде! — не тямилася від здивування Світлана Василівна. — Вона ж сама мати, та ще й багатодітна, трійко діток має, а таку гидоту язиком меле: «Головою треба було думати!»
— А в Ніни зовсім кепсько з життям? — питає подруга, ніби на сповіді.
— Кепсько — це надто лагідно сказано, — зітхає Світлана Василівна. — Вся наша рідня, від малого до великого, збирається, скидаємося, хто чим може, і допомагаємо. Хтось одежу несе, хтось з дачі городину везе, грошима скидаємося, аби хоч якось підтримати.
Але ж ми всі люди прості, не магнати якісь, без надлишків. От хіба Оля, та й то, не мільйонерка вона, але живе як вареник у сметані, краще за нас, в сто разів.
Та вона, бачте, вирішила, що Марина не мала стільки дітей заводити, якщо ресурсів бракувало. Ніби Марина могла передбачити, що так життя поверне.
Марина — племінниця Світлани Василівни, донька її молодшої сестри, яка рано відійшла у засвіти.
Оля — теж племінниця, тільки вона донька старшого брата.
Брата також уже на світі немає, є ще племінники, двоюрідні, троюрідні та всяка дальня рідня.
У Києві їх, власне, троє: Світлана Василівна, Оля з родиною та Марина з дітьми. Решта — у Полтаві або Полтавській області.
Ользі 34 роки, не працювала давно, років 10 як відрізало, у неї троє дітей: їм 8 років, 5 років і рочок.
Чоловік — син заможних батьків, сам займається бізнесом, квартира у подружжя чотирикімнатна, є заміський будинок. Ніхто від Ольги трудових подвигів і не чекає, і не просить.
Чоловік старший за неї на 12 років, вдома його майже не бачать, зате Ольга веде життя забезпеченої домогосподарки, здається, вона ще й висловлювала бажання мати ще одну дитинку, а може й двох діток.
Бажання зрозуміле, якщо є кошти, то чому б і ні?
— Матеріально Оля забезпечена по самісінькі вуха, на неї записана трикімнатна квартира, машина є, — продовжує Світлана Василівна.
– Грошей у неї хоч греблю гати, чоловік взагалі ні в чому не обмежує. У старшої доньки є гувернантка, середня з нянею, до молодшого сина теж няня в допомогу Олі приходить.
Квартиру прибирати приходить хатня робітниця, вона ж їжу готує. Не щодня, бо Оля замовляє готову з чоловікового ресторану. Малечі няні готують.
Загалом, материнством вона аж ніяк не виснажена.
Ольга дійсно виглядає свіжо й молодо, салони відвідує, шопінгом захоплюється, раніше літала за кордон за покупками до кожного сезону, зараз, коли в родині зʼявилася третя дитина, здебільшого замовляє одяг за каталогами з інтернет-магазинів.
Її шубки й сумочки коштують, за висловом Світлани Василівни, як крило від літака.
Зовсім інакше живе Марина. Матері не стало, коли дівчинці було 15 років, Світлана Василівна її виховувала разом зі своїм сином.
У 18 років Марина успадкувала батьківську квартиру. У 23 роки вийшла заміж.
У чоловіка була двокімнатна квартира, жити пішла туди. І спочатку Світлана Василівна за племінницю раділа: чоловік любить, донечка зʼявилася. Дівчинці зараз 7 років, а два роки тому у родині зʼявилося ще й двоє діточок.
— Хотіли другого, а вийшло і другий, і третій, — гірко зітхає тітка Марини. — Недоношені вони, з малою вагою. Обидва наскрізь хворі. В одного ДЦП, в іншого численні вади розвитку.
Два роки їм, перший ще не ходить, а другий лише недавно навчився голову тримати. Просто жахіття.
— І що, чоловік не витримав?
— Не витримав, — погоджується Світлана Василівна. — Спочатку хизувався, мовляв, витягнемо, це мої сини, я все для них зроблю. А потім поїхав на будівництво кудись, мовляв, на реабілітацію дітей гроші великі потрібні. Ну і все.
Після другої вахти додому не повернувся вже, знайшов там собі когось. Гроші висилає на дітей, але якось мало. Чи то він там роботу змінив, чи то що.
А на таких дітей багато треба. Я вже не кажу про те, що морально Марина розчавлена, та й фізично немає коли відпочивати.
Добила Марину морально свекруха, яка сказала, що син їй звелів його квартиру здати, мовляв, у тебе є однокімнатна, туди й іди, а в сина й так 50 відсотків зарплати на твою користь виривають, йому жити теж на щось треба.
Щоправда, свекруха, свята жінка, запропонувала Марині допомогу: вона може онучку до себе забрати, щоб Марині було легше, Марина не віддала.
Як наговорює свекруха через аліменти на неї. Але вже це точно нехай на її совісті залишиться.
І ось Марина б’ється, мов риба об лід, з трьома дітьми в однокімнатній, працювати піти у неї немає жодної можливості. І не буде, бо діти у неї точно не зможуть відвідувати дитячий садок, та й школу — навряд чи.
Офіційно ще не розлучена, але аліменти отримує. Оформила всі посібники та пільги, але все одно цього не вистачає, як коту наплакав.
Дітей молодших треба возити на аналізи, на прийом до лікарів, на масажі та процедури.
Таксі — коштує грошей, громадським транспортом, навіть залишивши вдома одну старшу доньку, — нереально їхати. Діти важкі.
— Мій син з дружиною в Одесі живуть, — говорить (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Світлана Василівна. — Речі присилають, трохи грошей, ми збираємося всі, чат є спільний і вирішуємо, хто і чим може допомогти.
Нещодавно я в чат Олю додала, мовляв, вона точно може надати посильну їй допомогу. В неї менше не стане, навіть не помітить допомоги цієї.
Ольга кілька днів сиділа в чаті тихо. Можливо, навіть не читала, руки не дійшли між салоном і шопінгом, а потім вибухнула гнівним спічем:
— І що ви пропонуєте? Щоб я взяла Марину на буксир? Вибачте, у мене теж троє діток, але я головою думала, коли давала їм життя: чим я прикрита, якщо що, на що буду їх ростити. А тут що?
Чим думали вони, коли заводили троє дітей? Свекруха Марини пропонувала допомогу, вона відмовилася.
Не справляється? Нехай здає молодших у спеціалізований заклад і працювати йде. Ні копійки не дам, я не вважаю, що я щось Марині винна.
І вийшла з чату, заблокувавши всіх, хто в ньому був.
Родичі просто в ударі, котрий день обговорюють поведінку Олі, обурюються: сама ж мати, як вона могла так сказати?
Чим Марина винна, що у неї двійко вийшло, що зʼявилися хлопчики недоношеними, що тепер проблеми такі, що чоловік покинув.
— Я б ще якось зрозуміла, якби вона нічого не дала, раз принципи такі, але промовчала б, — обурюється Світлана Василівна. — Але так говорити… Як взагалі можна бути настільки безсердечною? А якби її торкнулося?
— Може, торкнеться, — говорить, примружившись, співрозмовниця жінки.
— Я в бумеранг не вірю, — відповідає Світлана Василівна. — Та й не бажаю я її дітям такого бумеранга. Просто… з бруду і в пани — це прямо про Олю.
Я впевнена, що був би живий брат, він би її засудив. Мати Олі? Та там і мати така, все про себе і для себе. Нелюди, одним словом.
