– Ви при надії. Хіба це не очевидно? Я не дозволю, щоб через таких, як ви, діти бачили таке життя

Я стояла на касі з торбою в руках, щоб спакувати куплене, як касирка завелась не на жарт. Мені було так соромно за її слова сказані в мою адресу.

За що мені така ганьба, ще й на останньому місяці? Всі люди, що стояли позаду, всім своїм виглядом показували, що касирка права, і лише дідусь, мій сусід, пробравшись до мене, дав всім гідну відповідь

– Якщо ви зовсім не думаєте про це маля, то для чого все затіяли?, – голос касирки був неприємним.

Я не очікувала такого в супермаркеті. Не очікувала від звичайної касирки, яка мала лише продати товар.

Це сталося минулого тижня, і я досі не можу оговтатися. Мене звати Вікторія, мені 34 роки, і я на восьмому місяці. Мій чоловік Петро каже, що треба уникати стресу, але того дня я сама стала “причиною” чужого злого язика.

Я була у невеликому супермаркеті біля нашого дому в Полтаві. Ми з Петром готувалися до сімейного обіду на честь дня народження його старшого брата, Дмитра.

Петро попросив мене купити для Дмитра хороше міцне. Я спочатку не хотіла йти, адже важко вже, але все ж вирішила зробити це сама. Тим більше супермаркет був у двох кроках.

Узяла з полиці плящину, ще й додала пів кіло абрикосів – у мене останнім часом на них особливий апетит. Підійшла до каси, привіталася. Касирка, пані Олена, десь мого віку, але, судячи з виразу обличчя, життя її не радує. Вона просканувала фрукти й далі підняла очі на “міцненьке”. Подивилася на мій живіт, а тоді – просто мені в обличчя.

– Я цього продавати не буду, – відповіла різко.

– Вибачте, чому? – я спробувала усміхнутися, хоч уже відчула, що зараз буде “буря”.

– Ви при надії. Хіба це не очевидно? Я не дозволю, щоб через таких, як ви, діти бачили подібне життя.

Спочатку я не повірила своїм вухам. Я просто стояла й дивилася на неї. Люди у черзі за мною вже починали перешіптуватися.

– Пані Олено, – сказала я спокійно, – я не для себе купую. Це подарунок.

– І всі так говорять. А потім сидять у під’їздах або вдома, і глушать, а потім плачуть, що дитина не здорова. Ви просто безвідповідальна!

Її слова були вкрай неприємними. Усі навколо, здається, уже визначили мене винною. Наче я справді зробила щось погане.

– Ви не маєте права так зі мною говорити, – спробувала я захиститися.

– Я маю право не продавати такий товар таким, як ви. І добре, якби закон це теж забороняв.

Люди у черзі підтримали її. Один чоловік із сивою бородою сказав, що жінок у положенні треба контролювати, бо вони самі собі вороги. Я не витримала – сльози вже стояли в очах.

І тут із кінця черги почувся інший голос.

– Вибачте, пані, але хто дав вам право так розмовляти з людиною?

Це був літній чоловік, Василь Петрович, сусід, якого я часто бачила в нашому дворі. Він проштовхався вперед, відклав свої продукти й подивився на касирку.

– Ви так завзято розповідаєте, як виховуєте людей. А як щодо вашої родини? Ваша донька хіба не була помічена в супермаркеті із “міцненьким”, коли сама була при надії?

Касирка почервоніла, як буряк.

– Моє життя – не ваша справа! – відповіла вона, але її голос уже тремтів.

– І не ваша справа – осуджувати людей, яких ви зовсім не знаєте. Пані Вікторія – чудова людина, і я впевнений, що вона ніколи не нашкодила б своїй дитині.

Я була здивована. Василь Петрович дивився на мене з такою теплотою, ніби був моїм дідусем.

– Дякую вам, – змогла лише прошепотіти я.

Він усміхнувся, повернувся до касирки й сказав:

– Якщо хочете допомагати, робіть це з повагою. Але спершу розберіться зі своїм домом, а тоді вчіть інших.

Я взяла абрикоси й “міцненьке” (тепер уже без опору) й пішла додому. Мене гріла думка, що є люди, які готові заступитися за інших.

А тепер, любі читачі, скажіть мені, як бути в таких ситуаціях? Чи варто було одразу викликати адміністратора, чи, можливо, краще було просто піти? Як захистити себе від таких людей, особливо коли ви в такому вразливому стані? Ваші поради для мене дуже важливі.