Люба квапливо збирала сумку, метушилася будинком, наче зранку її хтось ключиком завів, і вона зупинитися не може. І з вечора вже частину продуктів підготувала, щоб вранці швидше впоратися, а все одно не встигає.
Набивши сумку сільськими гостинцями, наспіх зібрала волосся в пучок, накинула пальтечко, про яке говорила сама собі: «зносу нема», підняла важку сумку і пішла на автобус, зупиняючись через кожні півсотні метрів, щоб перепочити.
До станції доїхали за півгодини, якраз до електрички. Вона стояла на пероні, і вже хотіла підняти важку ношу, коли оголосили посадку, але хтось узяв її за руку: – Я допоможу, – почула вона чоловічий голос і побачила спочатку широку чоловічу долоню, що взялася за її сумку, а потім і самого чоловіка. Люба оторопіла.
— Не треба, я сама, – спробувала вона відмовитися.
— Чому ж сама, якщо мені теж на електричку, – сказав чоловік.
Навколо була метушня, і народ поспішав, обганяючи їх. За кілька хвилин обидва вже сиділи у вагоні. Незнайомець сів поруч, зняв куртку, акуратно склавши, і подивився на Любу. Вона відвела погляд, зніяковівши.
— Що ж ви так допомоги боїтеся? Чи, може, думали, що втечу я з вашою сумкою?
— Та ну що ви, – Люба ще більше зніяковіла, просто ніяково якось.
— А що ж тут незручного, коли чоловік жінці допомогти бажає, тим паче такій милій і симпатичній.
Люба ще більше зніяковіла: ніколи було чепуритися, та й одяг на ній простенький, а тому поруч із цим сивочолим інтелігентом вона виглядала як бідна родичка. Вона собою давно майже не займалася, ніколи було: дітей ростила, працювала, город садила. І зараз, коли діти дорослі, продовжує допомагати.
Їй було ніяково перед цим чоловіком із борідкою, вбраним дуже солідно, ніяково від його допитливого погляду.
— Ви – симпатична, – тихо сказав він, – обличчя у вас миловидне, і сама ви якась справжня… Це, знаєте, є картини, що одразу впадають в око своєю яскравістю, а є картини, що притягують погляд і на них хочеться дивитися довго. Ось і на вас також – хочеться дивитися довго.
Люба опустила голову, потім поправила волосся, почала дивитися у вікно, потім знову на попутника, не знаючи, як поводитися. – Ну, це ви даремно, яка вже там миловидність, у роботі все життя, та й вік…
— І скромниця до того ж, а це зайве, – продовжував чоловік. Як вас звати?
— Люба… Любов Андріївна.
— Любов значить, – красивим ім’ям вас нарекли батьки. А мене Петро Романович. Так от, Любов Андріївна, повірте, ви – чудова жінка і я хочу побажати вам щастя, ви його гідні.
Люба побачила обручку в нового знайомого: «І навіщо він це говорить? – думала вона. – До чого все це?» Але десь у глибині душі розливалася тепла хвиля від слів немолодого, але вродливого чоловіка, від його приємного погляду і м’якості голосу, а найбільше від того, що звернув він на неї увагу. Їй давно вже ніхто не говорив таких слів, і самій насилу вірилося, що кожне слово стосується саме її.
— Ви перебільшуєте, Петре Романовичу, нічого в мені особливого немає.
— От же жінки! Коли є за що похвалити, ви, як равлики, у свій будиночок ховаєтеся, як зараз, наприклад.
Вагон погойдувався злегка, за вікном зеленими острівцями миготіли переліски.
— Під’їжджаємо, Петре Романовичу, син обіцяв зустріти.
— Я зрозумів, – усміхнувся чоловік, – тож у провідники не напрошуюся. У мене, напевно, інша місія: хочу, щоб повірили ви в себе, не ховали погляд, а дивилися впевнено.
Електричка сповільнила хід, попутник знову підхопив Любину сумку. – Спасибі вам, Петре Романовичу, – сказала вона, прощаючись, – спасибі, що сумку донесли, а ще спасибі за ваші слова.
— Не дякуй, усе правда, вір у себе і пам’ятай, що ти красива жінка.
— А я вірю! – Сказала Люба, не відвівши погляду. – Дякую вам! – І побачивши сина Артема, махнула йому рукою.
— Щастя тобі, Люба! – сказав їй услід Петро Романович. І вона обернулася, обдарувавши його посмішкою.
— Хто цей, мамо? – запитав Артем.
— Та так, сумку допоміг донести до вагона. – Люба намагалася бути спокійною, навіть байдужою, але не виходило приховати радість, що раптом нахлинула. Вона й сама не розуміла, від чого раптом стало так добре на душі. Люба дістала дзеркальце і вперше за дорогу подивилася в нього, згадуючи слова попутника.
Син із невісткою злегка вичитали її, що привезла продукти з села. «У нас усе є», – в голос твердили вони, але водночас спритно відправляли гостинці в холодильник.
— Ти хоч би приїхав, картоплі набрав, – звернулася Люба до сина, – я ж усе не привезу вам на горбі.
— Приїду, пізніше приїду, зараз ніколи, – обіцяв Артем, – ти ж знаєш, підробляю, іпотеку хочу скоріше виплатити.
Увечері заїхала донька Ганна і забрала Любу до себе, дорогою дорікаючи, що такий тягар тягла. – Та не на собі, на автобусі, на електричці, а ще мені людина одна допомогла донести сумку.
— Що за чоловік? – зметнувши насторожено брови, запитала Аня.
— Незнайомий. Просто допоміг.
— Щось ти, мамо, посміхаєшся загадково, очі просто сяють, давно тебе такою не бачила.
— Та просто настрій гарний, – відповіла Люба, згадавши попутника.
За три дні Люба почала збиратися додому: – Ну ось, побачила вас усіх, відвела душу, можна й додому їхати. – Схвально подивилася на доньку та зятя, та й син із невісткою тішили, всі при ділі, живуть дружно, ось тільки приїжджають рідко.
На пероні проводжали донька Ганна і невістка, Артем не зміг вирватися з роботи. Уже у вагоні вона подумала, що в дітей давно своє життя. Так, вони найрідніші, найулюбленіші, хоч і не часто приїжджають, і чи варто ображатися на них. А ще вона згадала того незнайомця, що допоміг донести сумку. Люба машинально озирнулася в вагон, ніби когось шукала, але у вагоні перебували абсолютно чужі люди.
Їй згадалися його слова, звернені до неї, і вона відчула, як тепло стає на душі від якогось незрозумілого почуття. Лише ім’я й знала, а більше нічого про нього; може, він художник, може, вчений, а може, інженер, – тепер уже не дізнатися. Але ця випадкова людина допомогла їй повірити в себе, сказавши прості слова щиро, слова, яких вона давно не чула.
Вона дивилася у вікно і чомусь усміхалася. Посмішка ця була ледь помітною, майже вислизаючою. «Як же мало треба людині, – думала вона, – як мало треба, щоб відчути себе жінкою. Наказ Петра Романовича треба виконати, вже так він наполегливо побажав мені щастя, що гріх не спробувати».
Вона згадала про сусідку Наталю, яка натякала про свого двоюрідного розлученого брата Михайла. Люба тоді відмахнулася, вирішивши, що нічого не вийде. А чому так вирішила, і сама не знала. «А ось сьогодні ж піду до Наталі, треба ж із чогось починати, а раптом вийде», – подумала вона, відчуваючи, що тиха радість – тепер це її стан душі.
Люба вслухалася в рівномірний стукіт коліс і немов у такт їм чулося: «Щастя тобі, щастя тобі, щастя тобі».
