Ірина допомагала клієнтові у виборі квітів, як нервово дзенькнув дзвіночок, двері напружилися на пружині й ніяк не поверталися на місце. Іра вибачилася і вийшла з холодильного відділення.
У дверях стояла дівчина, на вигляд їй було років двадцять, може трохи більше. Захекана, незадоволена, у застебнутому поспіхом пальто і обвитою червоним шарфиком шиєю. Побачивши флориста, вона одразу ж жбурнула букет просто з порога в Ірину. Та його зловила.
— Ви що ж думаєте, люба, що маєте право втюхувати покупцям, які ні на чому не розуміються, залежаний товар? Та вам викинути потрібно було цей букет, а не продавати!
Дівчина з незадоволеного тону швидко перейшла на крик.
— Припиніть кричати, – спокійно сказала Ірина. – Зараз розберемося.
Але вже зараз флорист точно знала, що цей букет учора забрав молодий чоловік, вона його добре запам’ятала.
Бутони зовсім повісили голови і кілька пелюсток упали поруч на підлогу, обсипалося листя зелені. Букет зовсім не мав товарного вигляду в цій м’ятій упаковці.
— Дайте мені книгу скарг! Я у всіх соціальних мережах залишу відгук про ваш магазин. Що ви продаєте неякісний і не свіжий товар.
— Скаргу і відгук можна залишити, якщо була покупка або вас погано обслужили, – спокійно, але без посмішки на обличчі, відповіла флорист.
— А це по-вашому що, не купівля?
— Це? – перепитала Ірина і потрясла букет у руках.
— Так. Це. Ви за кого мене приймаєте?
— Це не купівля, ці квіти…
— Що ви мені тут втираєте. У мене навіть чек є на дві п’ятсот. Зовсім уже.
— Чек? – тепер прийшла черга дивуватися Ірині.
— Так. Ось.
Ірина взяла чек до рук і посміхнулася.
— Вибачте, але чек не з нашого салону, це чек бару «Петта». Он він, через дорогу. А ваш молодий чоловік учора прийшов до мене перед закриттям і слізно просив подарувати йому який-небудь букет, на колінах повзав. Він сказав, що його обікрали, а у вас учора було торжество і вирішується його доля. Усе, що я змогла – це віддати букет, який планувала розібрати і викинути. У борг ми не даємо. Тож…
— Який ще бар? Що ви збираєте, навіщо ви себе вигороджуєте?
— Я? Навіщо мені це, вибачте, що вас обдурили і мене.
Дівчина готова була розплакатися, губи її тряслися, вона вискочила з квіткового салону так само швидко, як і увійшла.
Чоловік середніх років, який не наважувався весь цей час вийти з холодильного відділення, нарешті, відчинив двері, тримаючи в руці упаковку з білими хризантемами, і пройшов до зали.
— Вибачте, я не допомогла вам із вибором.
— Нічого, я сам упорався. Круто ви її заспокоїли.
— Так-а-а-а, і таке буває. Не завжди посміхатися доводиться. Шкода тільки її. Хлопець їй бреше. Зараз так, а потім… Ось вірно кажуть, не роби добра – не отримаєш зла.
— Дрібниці це все. Ви, до речі, заміжня?
— Ні, а чому питаєте? – Ірина зніяковіла, поправивши своє світле довге волосся. Вона була красива й молода.
— Заміж тоді скоро вийдете.
— Чому це? – не втрималася Ірина.
— Так ви букет спіймали.
— Але він…
— Не важливо. Важливо вірити, – чоловік усміхнувся і простягнув гроші.
— Я вам знижку зроблю хорошу, спасибі, що підтримали.
— Нема за що, – відповів чоловік.
— Приходьте ще, сказала Ірина, але зовсім не буденно, а як дорогому гостю.
— Завтра зайду. Друг на весілля запрошений, йому потрібно допомогти з вибором букета.
— Звичайно приходьте, завтра моя зміна.
Наступного вечора чоловік, справді, прийшов і не один, з молодою людиною, кремезною, красивою, спокійною. Вони недовго обирали букет, більше цікавилися Іриною, за яким вона графіком працює і коли закінчує. Інших клієнтів не було і можна було вдосталь наговоритися.
— Можна я почекаю закриття і проводжу вас додому? – запитав молодий чоловік.
Ірина тут же зніяковіла.
— Це що ж виходить, ви сватанням займаєтеся? – запитала вона в чоловіка і розсміялася.
— Що ви, ні, звісно. Другу потрібен букет на весілля. Я тут ні до чого.
Ірина подивилася на молодого чоловіка.
— Гаразд. Проведіть. Але тільки до під’їзду.
— Так, звісно, – розвів руками юнак. – Квітами вас не здивувати, Ірино, буду вражати інакше.
Наступного року Ірина вийшла заміж за того самого юнака, що привів чоловік, який відповів добром на добро.
А добро воно таке, може бути і без розуму порожнім, і з кулаками. Але без доброти ми бідні, не тільки в прямому, а й у переносному сенсі.
