Прочитала ваші історії та вирішила написати свою. Заміжня я вже чотири роки, дітей у нас немає.
Чоловік сказав, що поки що потрібно пожити для себе. Але мені здається, що він просто не любить їх, а потім виявилося, що і мене теж.
На нашу річницю я на нього чекала з роботи, накрила стіл. На подарунок не розраховувала (він ніколи їх мені не дарував), але може хоч квіти купить?
Але те, що він не прийде додому, навіть не могла подумати. Всю ніч я дзвонила йому, але телефон був вимкнений.
До ранку я не спала, плакала, думала, що з ним, щось трапилося, і вже збиралася йти до відділку. Але вранці він прийшов додому і одразу ж ліг спати.
Мені було дуже прикро, але я рада була, що він живий і з ним усе гаразд. Пізніше на моє запитання, де він був, сказав, що святкували на роботі.
Я не повірила, але нічого не сказала. Сперечатись було марно.
Після цього дня минуло кілька місяців. Я була одна вдома, коли у двері постукали. Відкривши, побачила жінку з животом.
Вона відразу з порога запитала, як ділитимемо чоловіка, і показала на свій живіт. Трохи прийшовши в себе від несподіванки, я сказала, що мені ділити нічого, і вона може його забирати.
Поки чоловік прийшов із роботи, я вже зібрала його речі. Цього він не очікував.
Став вибачатися, казав, що там у нього все несерйозно і що любить він тільки мене. І якщо я його пробачу, то все в нас буде не так, як раніше.
А мені здається, що він просто любить лише себе та боїться відповідальності. Адже там у нього буде дитина, а він звик, що завжди вся увага тільки йому.
Вибачити я його не змогла. Живу поки що одна, читаю книги та статті з психології, записалася на модний тренінг.
Намагаюся «полюбити себе та відкрити у собі впевнену жінку». Своїй суперниці я не заздрю і не бажаю зла.
Може, все це і на краще, а то я б сама ніколи не наважилася розлучитися з чоловіком та так і прожила б все життя зі зрадником. А так маю надію на те, що в мене буде нормальна сім’я.
