Можливо, моя історія здасться абсурдом, але щоб мене зрозуміти, треба народитися мною. Зростала я без батьків, виховували тітка і бабуся від батька, в обох були явні відхилення в психіці, це я зрозуміла пізніше.
Тітка з абсолютно заниженою самооцінкою, яка страждає на нервові зриви, боялася навіть своєї тіні, і бабуся — істерична. Але треба віддати їм належне, не кинули, любили, як вміли.
У 16 років закохалася в заробітчанина, старшого за мене на багато і з сім’єю в іншій країні. Зараз я розумію, що це не було коханням, була якась невиліковна залежність від нього, це коли тебе ображають, а ти біжиш як песик і валяєшся в ногах, аби вимолити вибачення не зрозуміло за що.
Я дізналася, що чекаю дитину, почали жити у мене, він зробив невелике весілля. З самого першого дня нашого спільного життя почався кошмар невимовний, знущання, приниження та тотальний контроль.
Сприймала я це філософськи – ображає, отже, любить. Дитину я втратила.
Але потім з’явилося двоє дітей, про що не шкодую. Моя біда в тому, що зараз я повністю займаюся вихованням дітей, оплачую всі рахунки, вирішую всі побутові питання, а у відповідь лише образи та приниження.
Вже не так часто ображає, бо я вже не така маленька і дурна, можу за себе постояти, але жити спокійно не виходить, а вигнати ніяк не можу, боюся чи то розправи, чи ще чогось, сама не розумію. Або в мене вивчена безпорадність, та й він без бою з трону не злізе, а мені страшно йти на десятому році спільного життя.
І я мала гріхи, але це інша історія. Образа на себе бере, що не можу вирішити це питання, наче в павутинні. Буду рада будь-яким коментарям.
