Мені 45 років, сестрі 55 роки. Обидві одружені, є діти. Дружби між нами немає (в неї свої інтереси, подруги, захоплення). Але краще підтримувати нейтральні відносини, ніж сваритися, тому спілкуємося рідко, але щирості та розуміння немає.
Я і моя сім’я більше трьох років живемо у моєї мами, тому що вік і здоров’я не дозволяє їй бути однією. У квартирі мама не хоче жити, бо все життя прожила у хаті. І сад, город приносить її радість, навіть якщо вона просто квітки поллє. Сестра ж спілкування звела до мінімуму, дзвонить раз на 2-3 тижні, не цікавиться здоров’ям та життям нашої мами.
Іноді просто грубіянить їй, бо «вона присвятила себе сім’ї, онукам, а не співала у хорі, не ходила до гуртків». Сестра багато чого досягла в житті, на роботі. Живе в достатку, але якщо рідко приїжджає до мами, навіть не привезе їй пачку печива. А якщо, що й купить, було один раз, то візьме з неї гроші (потім дізнаюся від мами).
І ще неприємний момент у тому, що що вона прописана в будинку мами, разом із сином. Але мешкає в іншій квартирі. Налаштована вона якось вороже. Цієї теми ніхто не торкається. Я мовчу, бо буде скандал. Сьогодні я дізналася, що вона була у столиці, відвідала театр, погуляла містом, у подруг у гостях, завжди зайнята.
А до рідної людини немає часу та бажання зателефонувати та прийти. Я сама їй зателефонувала і різко сказала, що так не ставляться до батьків і треба хоча б інколи відвідувати. На що почула командирський тон, що їй від мене треба, і що я її дуже ображаю, вона не розуміє, що я їй говорю, її ставлення до мами — це її думка і не треба нав’язувати чужу.
Ти це ти, а я це я. Вже й не знаю, чи правильно я вчинила, хоч думаю, що правильно. Якщо їй потрібна хата, то чому не допомагає?
Валентина Василівна Ткачук мешкала на другому поверсі звичайної старої п’ятиповерхівки. Знаєте, з тих затишних будинків,…
На кухні в Оксани вирувало життя. У духовці саме підрум’янювалася домашня піца, щедро посипана тягучим…
Я стою в темному коридорі власної квартири, боязко прислухаючись до звуків. З нашої кухні знову…
Знаєте, що найстрашніше в невеликих містах? Те, що твоє особисте горе рано чи пізно стає…
Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б, ну…
Знаєте, це таке дивне відчуття — у свої п’ятдесят з хвостиком по-доброму позаздрити власній майбутній…