Моя бабуся ще не дуже старенька та працює секретарем на півставки в одній маленькій компанії. Я люблю свою бабусю, а вона також в мені бачить увесь світ.
Вона завжди дарує мені дорогі подарунки, на які починає збирати гроші одразу після мого дня народження. Вона допомогла мені, ще студенту, влаштуватися на роботу з моєї спеціальності.
Щоразу, коли я так нечасто до неї приходжу, пригощає мене всім, що є в будинку і обов’язково грошей ще дасть:
— Тобі Вікторе, треба ж на щось дівчатам цукерки купувати!
На що живе сама – взагалі незрозуміло. Здоров’я в неї вже дуже слабке.
Ось одного разу бабуся мені й каже:
— Вітю, може статися, що терміново знадобляться гроші на лікування чи операцію, а я просто фізично взяти їх ніде не зможу. Отож, дивись, у шафі лежить кредитна картка. Нам на роботі видали. Я її не оформила. Це лише на чорний день. Я трохи зібрала на протезування зубів, але з картки не братиму, це на крайній випадок. Але якщо знадобиться на лікарню, візьмеш із неї гроші.
Я працюю, але грошей ніколи не вистачає. А як подивлюся на шафу, а там бабусина кредитка.
І ось думаю: візьму я з неї грошей до зарплати, а в день зарплатні поверну, бабуся й не дізнається навіть. Сказано зроблено.
Взяв дві тисячі. Витратилися гроші миттєво.
Зарплату отримав, але зарплата невелика і ще мамі треба дати грошей. Гаразд, думаю, підроблю десь.
Не дуже турбувався, чесно кажучи. Так минув місяць, я й не помітив.
Раптом дзвонить мені бабуся, плаче і розповідає, що їй зателефонували з банку та сказали, що вона має виплачувати гроші за кредитом. Говорить, що не знає, як довести, що кредит не брала.
А мені соромно та страшно стало. Я почав брехати, як мені шкода, що у банку щось переплутали. Давай, говорю, я поїду і з ними поговорю.
А бабуся лише плакала. Не знаю, чесно, як би я поводився далі, тільки бабуся сама вже все зрозуміла і каже:
— Давай, Вікторе, думати, як повертати гроші. З банком не жартують.
Ви не повірите, бабуся навіть не розповіла моїм батькам, що я так зробив. Ще вона позичила на роботі гроші, додала свою пенсію і за два рази погасила кредит, щоб відсотки не нараховувалися.
А я вже потихеньку за півроку віддав їй борг, звичайно, без жодних відсотків. Тільки я постійно боявся, щоб бабусі не стало погано і не довелося лягати до лікарні.
Але бабуся все витримала. І до лікарні потрапила тільки зараз, коли з усієї цієї історії минуло вже 8 місяців.
Вона, звісно, не прочитає тут мою сповідь. Я пишу це для інших дурнів на зразок мене.
Хочу сказати, що я зрозумів, що можна було просто попросити грошей чесно, а не красти. Я знаю, що бабуся давно мені пробачила, тільки все одно соромно перед собою.
Люба моя бабусю, Ірино Степанівно, я не часто кажу тобі, як я тебе люблю. Скажу це хоч тут.
