Із чоловіком почали жити разом 3 роки тому. Я переїхала до нього в 3-х кімнатну квартиру, де він живе з мамою (вона незаміжня і він єдина дитина). За рік ми одружилися, ще за рік з’явився син.
Не можу точно сказати, коли з’явилося це роздратування, інколи ж здається, що це ненависть, напевно, на п’ятому-шостому місяці. Я зрозуміла, що не хочу повертатися з роботи додому, коли чоловік працював допізна, а вона вже була вдома.
Я йшла гуляти, коли вона була вдома. Я вдавала, що сплю, щоб вона від мене відстала. Що саме мене дратує? Вона завжди скрізь сує свій ніс.
Входить до нашої спальні без попередження, навіть не стукає (пару разів потрапляла на моє перевдягання, але це її не зупиняє). Господарює у нашій кімнаті, коли нас немає.
Може залізти і прочитати записку, стоїть і слухає телефонні розмови та ще й вставляє свої коментарі, коли я не маю можливості вийти з кімнати. Замість мене чи чоловіка відповідає на наші запитання одне одному, намагається все влаштувати, коли її ніхто не просить, лізе зі своєю думкою, коли її не питають (причому вперто, довбає-довбає, намагається брати змором).
На перший погляд нічого кримінального в цьому немає, просто звичайна недалека нетактовна бабця. Раніше мене це навіть смішило. Але як тільки час спілкування з нею збільшився (декрет), я помітила, що не можу виносити її.
З появою сина все посилилося, вона лізе до дитини. Від неї нікуди не сховатись. Чим більше я намагаюся відгородитися від неї, тим нав’язливішою вона стає.
Зараз я поводжусь жахливо з нею, відповідаю односкладно, дитину їй не даю. Мене трясе від одного її вигляду та голосу. Просила чоловіка з’їхати на орендовану квартиру, але йому шкода грошей.
Ми збираємо на своє житло (сподіваюся, чоловік не планує квартиру оформляти на свою маму, як у багатьох життєвих історях). Чоловік часто на неї кричить, бо вона дістає його.
Моя найбільша помилка — при переїзді я не поставила умови, що ми житимемо окремо від неї. Я спочатку наполягала, щоб ми брали її з собою кудись, спілкувалася з нею, щоб їй не було нудно. У її характері я розібралася згодом.
На вигляд — весела добра старенька (хоча за віком вона ще жінка), яка напихає всіх їжею, мало не насильно. І завжди готова всім допомогти.
При найближчому розгляді виявилося, що якщо їй щось не подобається, вона буде їсти мозок, поки не доб’ється свого. Вона претендує на те, що все знає та вирішує вона.
Навіть мамі моїй скаржилася, що ми її «не слухаємось». За тиждень до весілля висловила мені, що мої родичі погані. Подругам скаржиться телефоном, що вона нам грошей стільки дала, а ми її не цінуємо.
Скажу одразу, ми грошей не просили, їй треба було влаштувати «показуху» на наше весілля. Загалом, я в безвиході. Дитину їй не даю. Мене трясе від її сюсі-пусі та ходіння за нами по п’ятах.
Спілкування звела до мінімуму. Коли вона вдома, намагаюся піти з малюком кудись. Або сиджу в кімнаті. Кілька разів намагалася по-доброму сказати, щоб вона була не такою нав’язливою, але вона вміє не чути того, чого не хоче чути.
Найжахливіше, що я відчуваю себе винною в тому, що ненавиджу стару дурну нав’язливу бабку, до того ж матір мого чоловіка. Але сама не можу нічого з собою вдіяти.
За її відсутності багато разів обіцяла стриматися, але щойно її голос чую — «зносить дах». З чоловіком, звісно, через це виникають конфлікти.
