Надія звикла повертатися після роботи в порожню квартиру, де крім кішки Дісі її ніхто не чекав. Сірі стіни, тихе мяукання під дверима та самотній чай увечері — таким було її звичайне життя.
Але сьогодні вона поверталася пізно ввечері.
Щоб не будити в собі давні страхи, вона намагалася думати про щось добре. Іти безлюдною вулицею взимку не так уже й страшно, якщо не дозволяти уяві розбігатися.
Колись, ще в студентські роки, її часто проводжали хлопці — Надія для всіх була найкращою подругою. А от на роботі все складалося інакше.
На інституті одружені чоловіки часто йшли раніше. Під час довгого експерименту раптом дзвонив телефон, і роздратована дружина кричала начальнику Леву Васильовичу: «Ти моєї загибелі хочеш! Я вся на нервах, а ти там нібито працюєш!»
І все в такому дусі. Збентежений начальник просив Надію самій закінчити роботу.
Саме просив — бо з її посадою інженера та скромною зарплатою за розрядною сіткою наказувати було б просто смішно.
Такі дзвінки траплялися нечасто. Після бурхливого примирення дружина начальника на якийсь час затихала. А Лев Васильович на пару місяців припиняв затягувати експерименти до пізнього вечора.
Сьогодні ж на вулиці вже давно стемніло. Мороз стояв міцний, і людей майже не було. Фонарі на вулиці місцеві хлопчаки встигли побити ще минулого тижня.
Добре хоч сніг, що сріблясто відбивав холодне місячне світло, трохи освітлював вузьку стежку від інституту до тролейбусної зупинки.
А холод який — дихання виривається білою парою, ніс і щоки пекуче мерзнуть навіть крізь шарф.
Надія глибше кутала обличчя в теплий вовняний шарф, що пахнув домашнім затишком, і думала: «Бандити — теж люди. Може, з людиною просто треба по-доброму поговорити, поставитися з співчуттям — і вона не подумає чинити зло. Я ж нікому нічого поганого не робила. За що мене ображати?»
Ці думки трохи заспокоювали. До того ж до дому було більше кілометра, і бігти щодуху все одно не вийшло б — запарилася б на півдорозі. Чекати тролейбуса не мало сенсу.
Після одинадцятої вечора наземний транспорт майже не ходив. Пішки буде швидше.
Скільки ж там градусів? Судячи з того, як мерз ніс і щоки, мабуть, за двадцять. Надія прискорила крок, чуючи, як хрумтить під чоботями свіжий сніг.
У голові крутилося: «Кішка вдома сама. Голодна, мабуть, уже мяукає під дверима…»
Нарешті Надія майже дійшла до зупинки. Відси до дому вже рукою подати.
Біля самої стежки лежала людина. Розкинула руки, ніби спала на снігу. Розстебнута куртка змусила Надію зябко похитатися — як можна так лежати на такому морозі?
Місячне світло відбивалося в начищених до блиску легких черевиках. Обличчя було чисто виголене, інтелігентне.
По інерції вона зробила кілька кроків і зупинилася. Напевно, хтось ішов на зупинку, і по дорозі йому стало погано. Може, ще живий?
Кого викликати — швидку допомогу? Спокійно… Треба підійти й подивитися. Поки хтось приїде, людина може просто замерзнути.
Зібравшись з духом, Надія нахилилася й уважно вдивилася в обличчя чоловіка. Але зрозуміти, чи дихає, було важко.
Тоді вона дістала мобільний і спробувала освітити ним обличчя. Шкіра в нерівному світлі відливала синюватим — і Надії одразу згадалися вампіри та всяка інша нісенітниця.
Ось як схопить холодними руками за горло! Над такими речами добре сміятися в теплій кімнаті, а тут, у темряві на безлюдній вулиці, все бачилося зовсім інакше.
Умовляючи себе, що це все дурниці, вона засунула руку чоловікові під куртку й спробувала знайти пульс. Здається… б’ється. Слабко, але б’ється. Що ж тепер робити?
Залишити його тут?…
Пахне спиртним. Замерзне ж, як пити дати. Ось невдача… І кішка вдома чекає.
Треба б хоч куртку йому застібнути.
Поклавши сумочку на сніг, Надія рішуче взялася за блискавку. Несподівано замерзлий простяг уперед руку й з пафосом, ніби на сцені, промовив:
— Друзі! Друзі мої!
Надія злякано відсахнулася. Але напруження виявилося надто сильним для чоловіка — він упустив руку на сніг, повернувся на бік і захропів.
— А раптом це передсмертний хрип?! — з жахом майнуло в голові.
Вона обернулася й кинулася бігти до широкої вулиці. Там навіть пізно ввечері ще можна спіймати машину. Про те, що дихання збивається, а серце калатає, як молот, думати було ніколи. Якщо вона знайде таксі, цей чолов’яга напітпитку не замерзне на снігу.
Його, мабуть, удома дружина чекає, хвилюється. А може, й діти є. Не може Надія зробити їх сиротами через свою нерішучість.
Ось і перехрестя. Ура! Таксі повільно котить!
Надія відважно вибігла на середину дороги й зупинилася, судомно ловлячи повітря.
Таксі різко загальмувало, хильнуло вбік і, по інерції, розвернулося майже на дев’яносто градусів.
— Тобі що, жити набридло?! Кидайся краще під вантажівку! — грубо крикнув водій.
Від образи та збитого дихання Надія не могла вимовити ні слова. Але по щоках уже покотилися гарячі сльози.
— Ну гаразд, не реви, — з машини виліз кремезний дядько в старій шкіряній куртці та м’ятих штанях. Щетина яка давно забула вигляд бритви, робила його обличчя трохи похмурим.
«Щось мені сьогодні всюди бандити мерещаться, — подумала Надія. — А насправді, мабуть, нормальний мужик».
— Чого застигла, як пам’ятник? Що там у тебе сталося?
— Там… замерз… помирає…, — з трудом, задихаючись, вичавила Надія.
— Хто замерз? Ходімо, подивимося.
Водій широкими кроками швидко пішов у напрямку, який показала Надія. Вона побігла за ним підтюпцем.
Так, якщо не задихнеться дорогою, то за цей вечір точно скине кілограма три. Хоч якась користь від стресу.
«Замерзаючого» вони знайшли вже майже при свідомості.
Чоловік стояв на колінах і намагався підвестися. Але опори поряд не було — він хапався за повітря, знову падав у сніг і знову з зусиллям піднімався на коліна.
— Глянь, який жвавий твій. А ти казала — помирає. П’яному море по коліна, як і закоханим. Чула таке?
— Все одно, давайте його додому відвеземо, — Надія не стала пояснювати, що п’яний чоловік до неї жодного стосунку не має. Та й бачить вона його вперше. Водій точно вирішив би, що вона не в собі.
Тим більше, що везти його вона збиралася саме до себе. Паспорта в кишенях не виявилося. Ніякого портфеля чи сумки поряд теж не було.
Не в нічліжок же везти пристойно одягненого чоловіка в дорогому костюмі та модних черевиках.
— Ну давай, затягай, — скомандував шофер.
Надія підійшла й спробувала підвести п’яного. Важкий який!
— Слухайте, вставайте. Я не можу вас підняти.
— Ммм…
— Ну що ви мугикаєте? Піднімайтеся!
— Ммм-а-де-му-зель…
— Та припиніть негайно!
— А ну, донько, відійди, — рішуче сказав шофер, якому, видно, не хотілося довго мерзнути й чекати. — Вставай, замерзлий, так тебе розтак. Вибачте, дівчино. Вони по-іншому не розуміють.
— Що ви говорите?! Це ж інтелігентна людина.
— Може й так. А коли нап’ються — всі однакові.
— А ви не п’єте?
— Ну чому ж. Вдома, по святах можу грамів двісті прийняти. Але людям життя не псую! Вставай, гаде!
З цими словами водій легко перекинув чоловіка через плече й поніс до машини.
— Тільки в машині не блюй, зрозумів? Пардон, панночко.
— Калина червона, калина дозріла… — раптом заспівав п’яний.
— Ти чого ревеш, здурів? — здивувався водій.
— Ні. Я це… щоб тобі нудно не було, — раптом цілком чітко й навіть весело відповів той.
— А мені й не нудно, — водій відчинив дверцята й різко, але акуратно, вклав п’яного на заднє сидіння.
— Обережно, ви ж йому щось зламаєте! — крикнула Надія.
— Глянь, голос прорізався. Слідкувати треба за чоловіком. Сідай спереду, називай адресу.
Коли водій дізнався, що везти п’яного потрібно всього два квартали, він трохи розлютився — ніякого заробітку. Надії довелося віддати йому половину сьогоднішньої премії.
Зате після цього шофер став помітно милішим. Не питаючи, він припаркувався біля самого під’їзду, знову взвалив безчуттєвого чоловіка на плече й піднявся на п’ятий поверх.
«Слава богу, ліфт працює», — подумала Надія.
— Дякую вам величезне, — щиро сказала вона.
— Та ти двері відчиняй, я його на ліжко покладу. А хочеш — на підлогу, а то ще… вирве на ковдру.
— У мене розкладачка є, — згадала Надія, відмикаючи двері. — Заходьте.
Шофер увійшов, і по чистій підлозі потекли цівки розталого снігу з його черевиків.
Надія скинула куртку й чобітки, пройшла в кімнату й витягла розкладачку з-за шафи. На кухні, мабуть, буде зручніше — квартира однокімнатна, та й гість усе одно нічого не розуміє.
— Відпочинь трохи, — сказав шофер. — Я його оформлю. Тільки якесь покривальце принеси своєму благовірному. Яке не шкода.
Надія принесла комплект постільної білизни, подушку й теплу пухову ковдру. Коли вона повернулася на кухню, водій уже стягував з п’яного майку.
— Ну чого ти падаєш, свиня?! Руки піднімай! Ось вріжу пару разів — сам роздягнешся.
— Не треба його більше роздягати, — тихо попросила Надія.
— Чого, думаєш, я голих чоловіків не бачив? Соромишся?
— Та ні. Просто… не треба.
— Гаразд, — водій штовхнув чоловіка до розкладачки. — Майку й труси сама з нього стягнеш. Випрати треба. Бо буде тобі тут смердіти.
— Так, дякую… Я сама.
Випроводивши таксиста, Надія нарешті зачинила двері й відчула себе вдома. Хоча без нього вона б точно не впоралася.
Вона обережно вкрила чоловіка ковдрою в білосніжному підодіяльнику й пішла в кімнату. Дістала з сумки термос з недопитою в обід кавою, залпом випила й повалилася на ліжко. За п’ять хвилин усі спали.
Навіть Діся своїм мяуканням не змогла розбудити господиню й залишилася без вечері.
Костянтин розплющив очі й кілька секунд нерозуміюче дивився на стелю. Видно, довелося заночувати в Георгія Опанасовича. Ось дякую йому!
Він спустив ноги на підлогу, встав і раптом зрозумів, що роздягнений до спідньої білизни. Хто ж це постарався? На носочках пройшов до дверей у кімнату й обережно постукав.
— Георгію Опанасовичу, я прокинувся.
Надія підскочила на ліжку, швидко накинула халат і вийшла в коридор.
— Ззз-драстуйте, — промимрив Костянтин. — А де Георгій Опанасович?
— Не знаю ніякого Георгія Опанасовича, — спокійно відповіла Надія. — Проспалися — так одягайтеся й ідіть. Вас удома чекають, дружина хвилюється. Речі в кухні на стільці.
Костянтин поплентався назад на кухню.
— Яка дружина? Я не одружений. Чи вчора… Нісенітниця якась. Послухайте, дівчино, ви можете пояснити, як я тут опинився?
— Можу. Я підібрала вас напідпитку, в кучугурі снігу біля інституту й привезла до себе додому.
— Ви? Мене? До себе? Зовсім незнайому людину… Як незручно! Розумієте, я вчора захистив дисертацію й, здається, не розрахував свої сили на банкеті.
В цей момент у кімнату зайшла кішка й почала тертися об ноги Костянтина.
— Що це вона?
— Ви ж сказали про дисертацію. Її так звуть.
Костянтин на мить знітився, потім випростався й тихо сказав:
— Ви мене вибачте, будь ласка. Дозвольте представитися: Костянтин Вергун. З учорашнього дня — кандидат технічних наук.
18 червня 2005 року
Невеликий теплохід плив по Дніпру. Блакитне небо, лагідне сонце, молода зелень листя на березі серед будинків обіцяли приємний літній день.
На палубі, взявшись за руки, стояли біля поручнів і дивилися один на одного закоханими очима наречена в світлій шовковій сукні та наречений у строгому костюмі.
— Костю, — сказала Надія, — знаєш, я так рада, що ти тоді напився на банкеті після захисту дисертації.
— Ти що, хочеш, щоб твій чоловік був пиякою? — усміхнувся наречений.
— Ні, звісно. Але ми б інакше ніколи не зустрілися. А ти як думаєш?
— Я думаю, зустрілися б. Даремно я не вірив у дива. Хоч раз у житті диво трапляється.
Ця зворушлива історія нагадує, що навіть у найтемнішу й найхолоднішу ніч може трапитися щось світле й тепле — якщо не зачерствіти серцем і не пройти повз.
А чи доводилося вам, дорогі наші читачі, колись зробити вибір на користь простої людської доброти, і це раптом обернулося справжнім дивом?
