Мене звуть Кіра, мені 20 років. Я росла в неповній сім’ї – з мамою та бабусею. Мама в мене жінка дуже сильна, владна: одна виростила двох дітей, працювала на трьох роботах, вивчила мене в приватній школі.
Але моїй мамі властива одна риса — вона постійно каже, що все, що я маю, це завдяки їй. Це, звичайно, в основному, правда, але всі мої вчинки та досягнення знецінюються.
Все, що пов’язано зі мною – «неважливе», а мої друзі – несерйозні, робота – безглузда, захоплення – безперспективні. Я завжди хотіла бути ветеринаром, тому вступила до сільгоспінституту у нашому місті.
Мама була проти. Школу я закінчила із золотою медаллю, але мама досі каже, що закінчила школу погано, бо здала ЗНО не на ті бали, які їй хотілося.
На 1 курсі я з’їхала до гуртожитку, бо маму дратував мій «простуватий хлопець» і те, що я навчаюсь у «непрестижному університеті». Якщо я хвалилася хорошими оцінками, одразу каже: «будь-хто може так навчатися в такому закладі», якщо були погані: «навіть у такому університеті вчитися нормально не можеш».
У тому ж році я знайшла роботу у ветклініці (на їжу грошей вистачало), почала займатися волонтерством (допомагати бездомним тваринам). Ми з подругою-волонтером відкрили притулок для котів.
Якщо чесно, жити було складно: не було часто грошей, хлопець зрадив і покинув, дуже холодно, я постійно хворіла. Я знала, що можу повернутися додому, але тільки покинувши притулок і виписавшись із гуртожитку: «я тебе не пущу до свого чистого будинку після блохастих кішок та тарганів».
Але я не хотіла, мені важко жити, коли щодня мене принижують. Коли я була на другому курсі, ми з мамою начебто помирилися. Додому я приходила приблизно раз на місяць, на день народження мама сплатила мені навчання в автошколі.
Ще через рік я почала зустрічатися з Ігорем (старше за мене на 6 років). Він дуже сподобався мамі, вона так і сказала: “тримайся за нього, хто ще візьме тебе заміж?”
Наступного дня народження вона подарувала мені машину, додавши: «якби я не знала, що Ігор відповідальний, я б тобі нічого не купила, як ти одна з машиною впораєшся?». Коли я закінчила третій курс, мама повідомила мене, що я переводжуся вчитися, тому що там університет кращий. І вона вже про все домовилася (добре, що я вчилася добре).
При цьому в мене була хороша робота в клініці, притулок, який вже сильно розрісся, хлопець, машина. Так я переїхала до гуртожитку у Києві. Новий університет мені не сподобався, зі мною ніхто не спілкувався (минуло півтора роки — і так само).
Через місяць до мене переїхав мій хлопець, ми винайняли квартиру, мама позичила грошей, не забуваючи дорікати мені цим. Ігор влаштувався працювати, все було добре.
У чому проблема? Як тільки я переїхала, знайшла роботу веб-моделлю. Якось так пощастило, що в мене одразу почало виходити, моя зарплата на місяць перевалила за 50 тисяч гривень.
Я почала відправляти гроші у свій притулок, відкладати на рахунок у банку. Звичайно, мама не знала чим я займаюся. Усі мої дорогі покупки я списувала на подарунки хлопця.
Ігор про роботу знає, але всерйоз її не сприймає: «легко гроші отримуєш». Хоча робота непроста, виснажує і фізично, і морально.
Довелося багато чому навчитися, доводиться завжди бути у формі та стежити за собою. Результат такий: я багато заробляю, у мене немає вихідних, щодня у мене навчання, тренування (ММА та тренажерка), вечорами — прибирання та готування, у вихідні — робота.
Мама прямо каже: “Ти так хотіла бути самостійною, а в результаті тебе утримує хлопець, а все, що в тебе є завдяки мені”.
Подруга, з якою ми відкрили притулок, вважає, що я її зрадила, не афішує моєї допомоги, хоча я щомісяця надсилаю їй суму, рівну середній зарплаті в нашому місті. Нових подруг так і не знайшла.
На тренуваннях я не маю жодних результатів, це явно не моє. Хлопець зневажає найменший зрив чи істерику, сам він тільки працює і вважає, що втомлюється більше за мене.
На роботі все йде не дуже, потрібно брати відпустку, але тоді я втрачу гроші (хлопець тільки квартиру та їжу оплачує). Я не бачу майбутнього.
Кинути роботу – як жити без грошей? Навчання теж не можна кидати. Чи довго я ще можу жити без вихідних?
Я перебуваю в перманентному розпачі, але хто ж винен, як я не сама? Ось така самостійна.
А найцікавіше, що якби я не рипалася, могла б зараз спокійнісінько жити в гуртожитку на копійки, що надсилаються мамою на їжу. Проте стабільно, не перевтомлюючись і не переживаючи ні про що.
Виходить, що все, чим я намагаюся займатись — абсолютно дарма, адже мама вже розпланувала моє життя. А ще, що захотіла працювати і з хлопцем жити. Прикро!
