У мене є хороша подруга Ганна, з дитинства дружимо. Я завжди їй допомагала та підтримувала у скрутну хвилину.
Після закінчення школи я вступила до університету, а вона закінчила коледж, де, як і в школі, ледве тягла навчання. Ганна ніколи не прагнула здобути вищу освіту, читання книг вважає марною тратою часу, тому, незважаючи на диплом, і роботу собі обрала, щоб не напружуватися — вивчилась і додому.
Я неодноразово їй говорила, що можна знайти хорошу перспективну роботу. У нашому віці і з освітою є добрі шанси зробити кар’єру, варто лише захотіти, але вона весь час говорила, що її все влаштовує.
Хоча з грошима у неї завжди були труднощі, а якщо сказати точніше, то їх постійно не вистачало. Так вийшло, що своїх дітей у мене немає і я, ставши хрещеною мамою її доньки Оленки, наче мимоволі взяла на себе частину відповідальності за дівчинку, на себе.
Я працюю у великій компанії, зарплата пристойна, але я не мільйонер, як здається моїй подрузі. Вона постійно скаржиться, що вже не знає, на чому економити, купує найдешевші продукти.
Це при тому, що майже весь одяг її дочки купую я. А скільки Ганна в мене грошей позичала, присягаючись все повернути «через тиждень», я вже й не пам’ятаю. Знаю, що повертати їй нема чим, тому позичаю вже без надії повернення.
Останньою краплею стала історія із золотим хрестиком, про який я й хочу написати нижче. Моя хрещениця Оленка поводиться, як звичайна примхлива дитина, але подруга весь час на неї скаржиться: то вчиться погано, то не займається, як інші діти, чимось корисним.
Зрештою вона записала дівчинку на плавання, вирішивши, що спортсмени добре заробляють і таким чином за рахунок дочки в майбутньому вирішити всі свої проблеми. Я розумію, що спортивної кар’єри Оленка не зробить, а беручи участь у змаганнях, вона ще більше закинула навчання, але подруга цього не хоче помічати, а мені шкода дитини.
Вона так вбила в голову дочки, що попереду тільки слава та гроші, що я боюся, як би все це погано не закінчилося. Ще років п’ять тому я подарувала подрузі та хрещениці красиві натільні хрестики із золота.
Ганна подарункам зраділа, але сказала, що нехай вони поки що полежать, бо дівчинка може втратити такий недешевий подарунок. А як підросте, тоді й носитиме його.
Я вже й забула про це, доки не побачила, що подруга сама носить свій золотий хрестик, а на Оленці його немає. На моє запитання Ганна сказала, що вона свій уже носить давно, а дочці поки що його носити зарано.
А згодом подруга сказала, що свій хрестик вона десь загулила, а тепер носить хрестик доньки. Я тоді стрималася, щоб не посваритися з найкращою подругою, але поставила умову: я подарую їй на день народження дорогу прикрасу, яку вона вибере, а золотий хрестик вона віддасть Оленці.
Та й не така вона вже маленька, щоб втратити мій подарунок, в одинадцять років треба довіряти своїй дитині, а не розпоряджатися моїм подарунком на власний розсуд. Проблему начебто вирішили, але осад залишився.
