— Мамо, мене Костик кинув! — Таня захлиналася риданнями в слухавку.
— Гарна новина! — вирвалося в Алли. — Нарешті ти розплющиш очі і почнеш нове життя!
— Ти що таке кажеш?! Яке нове життя? Я без нього не зможу! І потім: ти не забула, що в мене син росте?!
— Мишко досить дорослий, скоро сам одружуватися буде, — спокійно відповіла Алла. — Тобі давно вже пора подумати про себе.
— Я тебе не розумію, — промовила Тетяна крізь сльози…
— Звісно, ти ніколи мене не розуміла… Знаєш що, давай приїзди. Побалакаємо…
— Я приїду…
Алла поклала слухавку й почала накривати на стіл. Дістала з бару біле сухе, нарізала сир, шинку, відкрила оливки. Запалила свічку…
Донька з’явилася за пів години: приїхала на таксі. На неї було боляче дивитися: червоні очі — мабуть, не спала цілу ніч, розпухлий ніс, сльози, що текли самі по собі…
— Сідай, — Алла кивнула на журнальний столик у центрі вітальні. — Відзначимо цю справу.
— Ну, знаєш, мамо, це вже верх цинізму, — Таня раптом розізлилася. — Ти хочеш відсвяткувати крах мого життя? Тебе це тішить?
— Який крах? Твоє життя лише починається, — Алла була самісінький спокій. — Тобі всього-то тридцять п’ять.
— Усього?! У мене син-підліток! Я почуваюся сивою бабою!
— Ось у цьому твоя проблема, доню. Ти себе не любиш…
— А як можна це любити? — Тетяна окинула поглядом свою трохи розповнілу фігуру. — Тобі добре, ти он яка…
— Яка? — посміхнулася Алла.
— Струнка, легка, якась відчайдушна… Я завжди дивувалася, як ти примудряєшся залишатися такою у твої роки.
— До чого тут вік? Це… як би тобі пояснити? Це стан душі… Одні перетворюються на старих, будучи зовсім юними, інші — завжди молоді.
— Та вже… Ти завжди поводилася, як вітряна дівка…
— Вітряна?
— Так, тато так казав… Не розумію, як він це витримував?
— Що, скаржився?
— Ні. Я сама бачила, що він страждає.
— Страждає? Ти так це сприймала?
— Ну, а як? Ти завжди робила те, що хотіла. З ним не рахувалася. Задумала кудись поїхати — поїхала. Вирішила звільнитися — звільнилася. Набридло терпіти його рідню — звела спілкування до мінімуму. Його думка нічого для тебе не означала.
— А тобі була відома його думка?
— Ні, але мені здавалося, що я його розумію. Як він злився, коли був змушений замість тебе готувати! Ти, бачте, не любиш цим займатися. Ці твої вічні гості! А йому хотілося побути в тиші…
Ти ж не давала йому ні хвилини спокою! А твої друзі-чоловіки? Ти навіть не замислювалася, що татові неприємна їхня присутність! Ти жила як егоїстка! Саме тоді я вирішила, що ніколи не буду такою…
— Ось воно що… Ну що ж, давай підіб’ємо підсумки. Я прожила у шлюбі сорок років, ти — п’ятнадцять. Я завжди була щаслива й вільна, ти — вічно нещасна. Мене чоловік носив на руках, тебе — принижував та ігнорував. Я свого чоловіка поховала, твій від тебе утік. Ну і як тобі такий розклад?
— Ти перебільшуєш…
— Аж ніяк! Зрозумій, уся річ у нас самих. Я завжди воліла бути собою, ти — вдавала не знати що. Допомогло це тобі? Подивися: ти молода, гарна жінка. На що ти перетворила своє життя?
Тобі подобається бути служницею? Чому ти так залежиш від думки інших і від бажань твого чоловіка? Я тебе цьому не вчила. Усім своїм життям не вчила…
— Я — дружина, мати… Я маю служити своїй родині…
— Так, але це потрібно робити з любові, а не з обов’язку. А плазувати перед усіма через силу — це взагалі за межею. Навіщо? Кому це потрібно? Хіба це робить когось щасливим?
— Я хочу, щоб у домі був мир…
— Мир? Це не мир, доню, це омана. Твій чоловік терпить твоє занудство, сину ти не цікава, друзів у тебе немає. У тебе взагалі нічого свого немає. Ти розчинилася в житті своїх близьких і думаєш, що ощасливила їх своєю самопожертвою.
— Мені здавалося, це правильно…
— От саме — здавалося. І, що найприкріше, здається досі. Прокинься, Тетяно! Поверни собі своє життя. Стань сама собою. Пам’ятаєш, як ти любила їздити зі мною в гори? А скільки ми подорожували?
Тобі все було цікаво. А як ти танцювала! Чому ти занедбала своє захоплення? Коли ти востаннє була в кіно? У театрі? Адже був час, коли ти знала про всі нові вистави! Ти горіла жагою до всього нового!
Запалювала всіх своїм позитивом! Куди все це поділося? Чому, вийшовши заміж за Костика, ти перетворилася на… квочку? Хіба таку жінку він покохав свого часу?
— Коли це було…, — Тетяна змахнула чергову сльозинку. — Я вже не пам’ятаю себе такою…
— Згадуй, доню! Усього п’ятнадцять років минуло. І знаєш, це саме життя поставило тебе перед вибором. Або ти сидиш, ридаєш, бігаєш за Костиком, благаючи його повернутися. Або: починаєш усе спочатку.
З тієї самої точки, де ти його зустріла. Пам’ятаєш, як ти сміялася з його пропозиції, казала, що ви такі різні?
— І я мала рацію…
— Звісно. А пам’ятаєш, що я тобі відповіла?
— Ти сказала, що в мене є шанс підтягнути його до свого рівня…
— Так, але почала я цю фразу зі слів: якщо ти любиш його…
— Я любила.
— Так. Але ти вибрала стати для нього зручною. У цьому твоя помилка. Тож, якщо хочеш врятувати свій шлюб — ставай тією Тетяною, якою була…
— А, якщо не хочу?
— А не хочеш — тим паче повертайся до себе. Стань щасливою заради себе! Повір: усе інше налагодиться само собою. Знаєш, у однієї моєї подруги чудовий девіз: Що б не трапилося — встала, обтрусилася і далі пішла: життя триває!
— Не знаю, чи вийде в мене…
— Ще й як вийде! Чи ти не моя донька? Ну що, відзначимо твою свободу? — Алла посміхнулася.
— А давай! — вигукнула Тетяна, в її очах загорілися пустотливі вогники…
Костик так і не дочекався, коли Тетяна прийде до нього на поклон…
Через рік вони розлучилися.
Починати якісь нові стосунки Тетяні просто ніколи…
Зараз вона разом із сином навчається в автошколі, відновлює свою англійську, займається у студії сучасного танцю, щоб прийти у форму.
А ще робота… Там теж назрівають зміни…
Життя триває!
***
Як бачимо, інколи найбільшу мудрість передає не повчання, а власний приклад, навіть якщо його роками відкидають. Істина проста: справжня жінка не повинна бути зручною, вона має бути щасливою.
Адже, коли ти нарешті дозволяєш собі жити, все інше приходить у гармонію. А ви вірите, що варто лише знайти себе, і життя саме підкине вам потрібні двері?
