У моєму житті все йде якось догори дригом. Все почалося ще змалку. Я не бажана дитина для батька. Мама з бабусею мене вирощували, правда маму я бачила дуже рідко.
Потім, коли мені виповнилося 6 років, моя мати зустріла чоловіка, і ми переїхали від бабусі. Але й там життя не було цукром. Вітчим випивав, часто змінював роботи, мама працювала цілодобово, щоб утримувати сім’ю.
Вдома я її бачила лише у проміжках після школи. Вітчим зривався на мене з будь-якого приводу, обзивав у 6-7 річному віці останніми словами, ображав так, що я ніколи не переодяглася в школі на фізкультуру.
Мама знала все це, лаялася, але чомусь не було бажання втекти від нього. Якось і її вітчим, і його брат розібралися з ним дуже серйозно, ане допомогло ненадовго. Вибачила. Все життя одні сварки, скандали та розбірки.
Я ще боялася, що можу повторити долю своєї матері. Завжди казала собі: «я не буду планувати дитину рано, у мене не буде чоловіка такого неадекватного. У мене буде щаслива сім’я, буде повага та любов. Буде теплий будинок та повний стіл». Але цього не сталося. Сталося те, чого я боялася.
Чоловік військовий, характер деспотичний. З будь-якого приводу чіпляє за слово і роздмухує скандал. Коли чекала дитину навіть руку піднімав, з’явилася дитина, його поведінка не змінилася, тільки гірше стало.
Протягом усього сімейного життя чую образи, приниження, що йому соромно за мене. Зараз подала на розлучення, а живемо на орендованій квартирі.
Він із квартири з’їжджати не хоче. Мені з дитиною йти нема куди. Я одна. Ще й виявилося, що ще одну дитину чекаю.
Де жити, як пережити цей бруд? Сама не розумію, як у таке вляпалася. Але тішить те, що на розлучення подала. І будь, як буде.
