Я собі шоколадку не можу дозволити! Тільки комусь! Спочатку дітям і йому, тепер ось онукові! Ну й батькам, звісно! А як інакше? Я ж тоді свиня невдячна виходжу, а не дочка, правда ж, мамо? — Ой, Томко, ну ти теж, влаштувала трагедію! Та пішла б на роботу і з’їла б нишком ту шоколадку

— Томо, ти що таке вигадала? Куди ти?

— Мамо, тобі що?

— Ось, здрастуйте, приїхали! Рідній матері грубіянити будемо? Давай, звісно, починай!

— Ну, треба ж колись починати, — тихо каже Тамара, збираючи речі у валізу.

— Що? Ах, ти ж… Батьку, ти глянь на неї, поганка яка, га? Ти що? Ти що це? Батьку, скажи їй!

— Томо, ти це, доню… ну, як його… не смій… матері перечити, не смій.

— Та ви серйозно? Тату, скільки мені років? — Тома втупилася в батька.

— Ну… так, п’ятдесят.

— Ось, тату, п’ятдесят! Я сама вже бабця, а ви все лізете, все вказуєте. Поїдьте он до Дмитрика, йому й вказуйте!

— Ох, ти, дивися, дивися, батьку, що робиться!

— Матір, годі вже…

— Та ти хоч поясни, це… доню, що трапилося? Як так? Жили-жили…

— Пояснити, тату? А я зараз поясню.

Я поясню, чому моє терпіння лопнуло!  Я шоколадку з’їла!

Купила і зжерла! Так, Борисе! — крикнула Тома у відчинені двері кімнати, де сидів її чоловік, не розуміючи, що сталося, чому дружина раптом вирішила з ним розлучитися.

— І що, мамо? Ти здуріла? Ну, з’їла шоколадку, і що…

Як фурія, обернулася Тома до дочки.

— Здуріла? Так? Здуріла…

— Ми в магазин заїхали, продукти купувати, — спокійнішим тоном почала говорити Тома, — щоб їсти варити — йому! — кивнула вона в бік кімнати. — Я не їм те, що йому готую, не можна мені… Та хіба хтось спитає? Кому це цікаво?

— Їжу йому готувати, знову ж таки, і купила шоколадку! Маленьку таку, батончик. Пам’ятаєш, мамо, ти нам купувала завжди, з Дмитриком?

— Сіла в машину. Не можу, сил немає, як хочу з’їсти цю шоколадку! Йому показую, питаю, чи буде? «Ні», каже, «я такі не люблю». Ну, добре, я й почала їсти.

— А він… він ледь кермо не кинув! Він… я думала, він мене зжере! Він тааак на мене подивився!

— «Ти що? — каже. — Сама шоколадку з’їла?»

— «Ну, так», — відповідаю. — «Так захотілося! А що, не можна?»

— «Та ні, просто я думав, ти онукові купила…»

— Я ледь до хати дотерпіла! Я собі шоколадку не можу дозволити! Тільки комусь! Спочатку дітям і йому, тепер ось онукові! Ну й батькам, звісно! А як інакше? Я ж тоді свиня невдячна виходжу, а не дочка, правда ж, мамо?

— Ой, Томко, ну ти теж, влаштувала трагедію! Та пішла б на роботу і з’їла б нишком ту шоколадку!

— Серйозно, мамо? А що мені ще робити нишком? Котлети жерти? Га? Сил немає! Ось тут уже все стоїть! — рубонула собі по горлу долонею.

— Мам, що тобі тато подарував на восьме березня? Га? Я знаю що! Тобі, Ольго, теж знаю, що чоловік подарував, а мій мені — нічого! Забув… Сказав, що ми все одно не святкуємо.

— Я цього року сюрприз йому хотіла зробити! Відпустку свою з його поєднала, зраділа! Річниця ж у нас — тридцять років! Мало бути… До моря думала поїхати, удвох! Ми ж ніде не буваємо, ми ж тільки працюємо і працюємо!

— Як він розпсихувався! Бо ми ніколи разом не відпочивали! Ніколи! Чому, Олю?

— Так ви все життя так, мамо. Навесні ти їдеш до бабусі Зіни — картоплю садите, там помідори. А восени татко копає картоплю, — тихо каже Оля.

— Ось, розумієте?! Та мені вже поперек горла ця картопля, яку ми не їмо! Ну, смішно ж: за триста кілометрів картоплю тягти! Її Маринка, сестра його, із сім’єю їсть! Та ті помідори з огірками, які я рачкуючи висиджую, висаджую!

— Ще й хотів, щоб ти, Ольго, полоти це все їздила до бабки…

— Ну а що? — вийшов із кімнати Борис. — Там це… річка, ліс, гриби… Що там те море?

— Ось, бачила, Олю? А ну спитай у батька свого, чому Маринка не допомагає?

— Так вони це… на море ж їдуть!

— Зрозуміли, так? Маринка із сім’єю — на моря, а ми — рачкуй! А вони потім увесь рік гигочуть, огірочками з картоплею бавляться! Так мені ж іще за свій рахунок відпустку треба брати, закрутки їхати робити…

— Шоколадки я не їм, розумієш? Не їм! Я робот! У кіно не ходжу, у ресторан! На Новий рік усім їм подарунки солодкі давали: у кого є діти, у кого немає — теж давали, без різниці. Він Іванчуку віддав, бо той переживав: доньці принесе подарунок, а дружина образиться, що їй немає подарунка. Розумієте, в Іванчука дружина образиться, а своя — ні…

— На роботі сертифікати розігрували в магазин косметики, він виграв на п’ять тисяч… Де він? А бухгалтерці віддав, попросила… І так у всьому! Я втомилася, розумієте? Я не можу з цим дурнем жити!

— Так, а що ж, Томко? Ти зараз мужика де знайдеш?

— Маааамо! Та який мужик? Навіщо?!

— Ну, а як… Як ти жити будеш, Томко?

— А прекрасно, мамо! Подарунки сама собі даруватиму, шоколадки їстиму, коли захочу і скільки! На море нарешті поїду!

Я жити почну, ні на кого не озираючись, розумієш? Скільки того життя? Молодість пролетіла, як бабуся казала, покійниця, прожила, як за пеньком виссалась! Я не розуміла тоді, про що вона…

А потім як зрозуміла, та як подивилася навколо: всі живуть, а я… Ольго, чого ти соплі повісила? Ось він, твій татусь, живий-здоровий, чого йому станеться? Ааа, домашньої робітниці позбудеться, точно…

— Мамо, мамочко, прости мене… я… я така егоїстка! Я… Правда, ми ніколи не думали… Я теж думала, що все мені… Прости, мамо!

— Та всі так живуть, Томко!

— Правда? А що ж ти так не стала жити? Я пам’ятаю, як ти розповідала, як бігла від першого мужика, гублячи капці, раділа, що дітей не завела з таким… сатрапом! А я ось живу, мамо… Як… як лялька якась! Ех, та що тобі пояснювати, у тебе ж усе добре!

— Та що ти, Томко, з хворої голови, та на здорову!

— Мовчи, мамо, почекай, доню… А ну, зятю, ходімо, поговорити треба!

Вже про що вони там розмовляли, але вийшов батько сердитий, велів матері збиратися.

— Томо, доню, нікуди не загубися, у тебе є де жити, твоя кімната на тебе чекає. Усе, усе, годі сирість розводити… Ольго, збирайся, заведемо тебе додому. Батькові з матір’ю поговорити треба.

— Зламати все, зруйнувати — воно, звісно, легко. А ви спробуйте побудувати, зберегти потім спробуйте, — сказав батько і вийшов, тихо прикривши двері.

Лежить Тома на шезлонгу, біля моря лежить, сама собі не вірить! Невже вийшло?

— Томіку, коктейль будеш?

— Який?

— Алкогольний, звісно! Як його… цей… «С*кс на піску»!

— «На пляжі», село ти моє! Буду!

— Ага, я зараз!

Дивиться Тома на чоловіка, як змінився, ніби в молодості: жартує, сміється, а морю радий, наче дитя!

Поговорили вони тоді. Мав рацію батько: зламати, зруйнувати збудоване легко, а ви спробуйте зберегти… Вони спробували — і вийшло!

Якби не ця шоколадка, не знає Тома, як би далі склалося в неї в житті. А до Борисової матері вони поїдуть удвох… взимку!

Отакі, часом дива трапляються! Іноді одна невинна шоколадка чи недоречне слово здатні витягнути на світ Божий усю накопичену гіркоту й образу за роки сімейного життя.

Тома врешті-решт зрозуміла: вона — не робот і не прислуга, а кохана жінка, і має право на власні радощі. Не терпіння має бути мірилом життя, а повага і спільне щастя!

Адже народна мудрість каже: «Життя прожити — не поле перейти», але варто пам’ятати, що «Життя дано не для того, щоб його марнувати».

А ви, любі наші, чи дозволяєте собі «з’їсти ту шоколадку» і поставити власні бажання на перше місце, не озираючись на чужі погляди та звички?