— Який же я вам дід? Ви що це, донечки, татка рідного не впізнали? Катруня, Настуня, та я ж татко ваш, Семенюк Володимир Іванович, мамка ваша мене Володяшею кликала, хочеш, паспорт покажу? Настя злякано подивилася на чоловіка, потім на сестру. — Це ти — татко наш?

— Катю, хтось у двері дзвонить, подивися, може, Оленка зі школи вже прийшла? — гукнула Настя з кімнати до старшої сестри.

У Насті з дитинства погано з ногами, поки вона до дверей дістанеться, ніхто не дочекається, краще нехай Катя йде.

— Йду-у! Та наче у Ленки ще додаткові з української, не повинна вона так рано, — примовляла, витираючи руки рушничком Катя, навіть не спитавши «хто?», відчинила двері й відсахнулася.

На порозі стояв неголений чоловік і дивився на неї якимось пронизливим поглядом. Чоловік відкашлявся і запитав незнайомим голосом:

— А ти Катя чи Настя? Давно не бачилися, доню, а я ж татко ваш, ось, приїхав! — і без запрошення зайшов у передпокій.

Зняв сумку, що висіла через плече, і став озиратися,

— Ось, значить, як ви тут живете?

— Катю, хто там? — гукнула з кімнати Настя, а потім і сама, приволікаючи ногу, вийшла в передпокій.

— Хто? Та я ось теж дивлюся, і ніяк не зрозумію, що за дід такий до нас заявився? — Катя отямилася і почала заводитися — ну це ж треба, знахабнів, припхався через стільки років! Що йому треба?

— Який же я вам дід? — з образою в голосі прогудів чоловік. — Ви чого це, донечки, татка рідного не впізнали? Катруня, Настуня, та я ж татко ваш, Семенюк Володимир Іванович, мамка ваша мене Володяшею кликала, хочеш, паспорт покажу?

Настя злякано подивилася на чоловіка, потім на сестру. — Це ти — татко наш?

— Та він це, впізнала я його по очах, мені ж дев’ять було, коли він нас покинув, а ти ще зовсім маленька була, — несподівано спокійно сказала Катя. — Це, Насте, татко наш із тобою заявився, тільки ось не зрозумію, і що це цікаво йому раптом знадобилося?

— Як що знадобилося? — щиро здивувався Володимир Іванович. — Так я ж батько ваш! Та й у квартирі я в цій прописаний. Потупцявся я по чужих кутах, по дальній рідні попросився, по будівництвах помотався. Досить уже, мабуть, та й не кидав я вас, мати ваша сама мене з дому вигнала.

Сказала, щоб духу мого тут не було, щоб очі її мене більше не бачили! Ну я і не з’являвся, перебивався, як міг, вам ось надсилав то посилки, то грошенят!

Ніколи не забував, плакав навіть, як сумував іноді. А як же, Катю, Настю, ви ж донечки мої, донечки!

Катя з Настею перезирнулися отетерівши! Згадав через стільки років, що в нього доньки є!

— І що ти хочеш, Володяша? — Катя встала руки в боки, ніби показуючи, що не пустить його в дім. З-за її спини злякано виглядала Настя.

— Ой, а що у нас двері відчинені? — усміхаючись, увійшла Оленка, і з ходу:

— Мамо, а в нас сьогодні додаткові скасували, я на відмінно відповіла на уроці. Мамо, а хто це? — Оленка обернулася і ввічливо привіталася.

— А в тебе татко є? — раптом запитав Олену Володимир Іванович.

— Немає, а що? — Оленка запитально на маму подивилася.

— А те, що я дідусь твій! Здалеку я приїхав, волею долі ми з твоєю бабусею Єлизаветою Павлівною розійшлися.

Але ось дізнався я, що вона віддала Богу душу свою грішну, а донечки мої одні живуть, навіть чоловіка в них у домі немає, і приїхав! — Володимир Іванович суворо на всіх подивився, зняв куртку і буденно запитав:

— А що, ми обідати сьогодні хоч будемо? Онучка зі школи прийшла, голодна, та й дід з дороги. А ви нас біля порога тримаєте.

— Дідусь? — Оленка радісно подивилася на Володимира Івановича. — А мені мама і тітка Настя про тебе нічого не говорили?

— Нічого, розкажуть ще, — і Володимир Іванович погладив Оленку по голові. — Ну давай, показуй свої усіпіхи у навчанні!

Катя і Настя пішли в кімнату за ними, але Оленка озирнулася:

— Мамо, поки я дідусеві щоденник показую, ти погрієш суп і котлети? Я така голодна!

— Так, так, і я теж, — Володимир Іванович обійняв Олену за плечі, і вони пішли в її кімнату.

— Що це було? — з жахом дивлячись на те, що відбувається, Настя не знала, як реагувати.

— Та що, що! Мати його вигнала, говорила тому що пив, ревнував і скандалив. Вона на посаді, а він роботяга простий. А там уже й не знаю, що в них ще було. Чого він там слав — не знаю, у мами нашої і без нього вистачало, вона ж начальницею була.

І, чесно кажучи, пам’ятаю, що в неї чоловіки були. Але заміж вона не збиралася, їй і так було добре.

А татко наш тут прописаний, мати так і не наважилася його виписати, тож давай гарячку не пороти.

Хто його знає, що в нього на думці! — Катя сердито подивилася на двері кімнати Оленки. Звідти чути було веселі голоси.

— А я рада, що ти приїхав, — щебетала Олена, — Чому ти раніше не приїжджав?

— Так бабуся твоя знаєш яка? Вона ж мене б не пустила, а я скандалити не люблю, — голос батька був такий добрий, що Катя обурилася:

— Ні, ну ти подумай! Приперся, весь такий янгол із крилами, вигнали його, поневірявся, і таке інше, а тепер ось він, і жити тут збирається. Збожеволіти просто! А Оленка наша, я не очікувала — дідусь! чому не приїжджав? Тьху на нього, ось так раз — і все зіпсувати! Ну і татко! От же відмочив, влаштував нам веселе життя!

— І що тепер робити? — Настя звикла, що Катя все вирішує, вона старша. Настя і вчилася вдома, і працює з дому. Гуляє частіше на балконі, але на вихідних Катя з нею в парк ходить, тож Катя — головна!

— Що робити, що робити, ну залишимо його сьогодні. У коморі йому постелю або на кухні. У нас усього-то дві кімнатки, в одній ми з донькою, в іншій ти, Насте, — сердито відповіла Катя. Вона й сама не знала, як бути.

Їм із Настею і на думку не спадало, що їхній татко — нікчемний пияка, як мати його називала, хоч колись у їхньому житті взагалі з’явиться!

А Володимир Іванович додому повернувся.

— Мамо, а мені дід старі фотки показав, дивись, який у нього є маленький альбомчик! — радісна Оленка вискочила зі своєї кімнати. — А можна дід на дивані в нас у кімнаті спатиме, він мені розповість, як ви були маленькі? А ти ,мамо, з Настею будеш разом у її кімнаті?

— Ну ні, так буде неправильно, ми дідуся окремо покладемо, а ми всі в одній, — рішуче сказала Катя.
Ну Оленка дає, як їй дідусь сподобався.

— Мамо, дивись, ось ти стоїш, а Настя маленька в колясці, а це дід! Він не винен, що бабуся його розлюбила і прогнала! — Оленка гнула свою лінію.

Катя взяла в руки альбомчик, перегорнула. Ось вона з батьком у зоопарку, ось він на плечах її несе, а у Каті кульки в руках. Ось вони на річці купаються, як багато фотографій, вона таких не бачила ніколи.

Володимир Іванович дивився на її вираз обличчя, як Катя дивувалася, на нього поглядала і про себе думав.

Що ніколи їм не скаже, що Настя не його донька. І не розповідатиме, що Лизавета, мати їхня, йому зраджувала, а потім його ж і обмовила.

А він молодий був, оскаженів від образи, спочатку пив, потім на будівництво працювати поїхав. А одного разу додому повернувся, дружина відчинила — і речі його виставила йому за двері зі словами — забирайся, негіднику!

Так, він негідник, що за дітей не став битися, образа захлиснула, а Лизавета владна була, не підступитися. Я, каже, якщо припрешся, дітям таке про тебе розповім, та ми тебе в дурку відправимо, згадай моє слово!

Ось Володимир Іванович і вирішив — нехай дівчатка з матір’ю будуть.

З ними вона інша, любить їх, тремтить над ними. Сусідку Ніну в няньки найняла, заробітки в неї хороші. А він платити на дітей буде, хоч вона і кричала, щоб він копійками своїми вдавився.

Володимир поїхав на будівництво в столицю з чоловіками. Спочатку випивав, потім кинув. На дітей надсилав справно, але від Лізи ні слуху ні духу, та він і не чекав.

Турбувати не хотів, у неї ж напевно нова сім’я. З тим самим, що батько Насті, з коханцем.

А нещодавно дізнався від старих знайомих, що пів року вже, як немає Лізи. Нічого в душі не тьохнуло, перегоріло давно. А до доньки Каті він вирішив поїхати, подивитися хоч одним оком, як їй живеться?

Вранці Володимир Іванович чисто поголився, мився то ввечері, а поголився зранку. Тепер він мав вигляд на свої — без малого сімдесят, а не те, що вчора — дід старий, та з дороги немов і недоглянутий.

Катя і Настя його вранці навіть не впізнали!

Він розсміявся, з апетитом із ними поїв яєчню, чай із булочками, і каже:

— Я ж не просто так приїхав, про квартиру і про те, як жити далі будемо, хотів би поговорити.

Катя і Настя перезирнулися — ну от, почалося, а вони ж розслабилися, ночувати його залишили!

Володимир Іванович їхній настрій зрозумів, посміхнувся і продовжив:

— Я ж усе життя в роз’їздах, по будівництвах. Спочатку в столиці, потім у Німеччині будували, потім знову по нашій милій Україні скитався. Житла свого ніколи не було, хоча ця і квартира моїх батьків, а я ніби безхатько!

Катя не знала, що й відповісти, Настя теж не знає, що чекати, а Володимир Іванович продовжив:

— Років п’ятнадцять тому я дуже добре отримувати почав, коли я ще виконробом працював. Ну і вирішив відкласти. Тож хочу я квартирку поруч із вами купити. На нову, та велику, у мене немає.

А таку ж двокімнатну потягну, на тебе її, Катю, одразу й оформимо, а жити поки сам у ній буду. І ще — Настю лікувати треба, на це в мене теж вистачить, я хоч на старості років допоможу своїм донечкам. Та ім’я своє добре поверну!

Настя пройшла два курси лікування, тепер вона може бути більш самостійною.

Оленка обожнює дідуся, він тепер у сусідньому під’їзді в їхньому ж будинку живе.

А на ділі — майже весь час у них проводить.

Оленка перша ж і помітила, що сусідка тітка Ніна, що ще з маленькою мамою і Настею няньчилася, стала до них часто заходити.

То пиріг принесе, то ще з проханням якимось.

А дід на неї так поглядає, немов тітка Ніна йому теж подобається.

Тому, коли дід і Ніна Михайлівна оголосили всім збентежено, що вирішили скрасити самотність одне одного, Оленка зовсім не здивувалася.

Тепер Володимир Іванович і Ніна Михайлівна задумали Каті та Насті женихів знайти, адже кожна людина гідна бути щасливою.

Оленка просто обожнює діда — адже з його приїздом їхнє життя повернулося на всі 180 градусів. А щастя й удача тепер їм у всьому супроводжує.

І нікому більше не спадає на думку називати Володимира Івановича — Володяша!

***

Часом життя підкидає такі сюрпризи, що аж дух захоплює. Історія родини Семенюків — яскравий приклад того, що не завжди все так, як здається на перший погляд.

Довгі роки дівчата жили з образою, не знаючи всієї правди, а коли дізналися, то зрозуміли, що батько, якого вони вважали зрадником, виявився турботливою людиною, яка просто хотіла їм добра, хоча й злякався.

Його повернення стало для них не тільки здивуванням, а й початком нового, світлого етапу в житті, де є місце і зціленню, і новому коханню, і несподіваним можливостям.

А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи варто давати другий шанс людям, які зникли з життя на довгі роки, а потім повернулися?