Не знаю, з чого почати, скажу вам, що я чекаю дитину. Це перша та бажана дитина.
17 вересня у мене не стало бабусі, їй було 86 років. Бабуся була слабенька вже, і я була готова до такого результату, але все одно цілий тиждень переживала і плакала, напевно, цим і заробила собі проблеми зі здоров’ям і загрози на 19 тижні.
Виявили все це під час прийому. Надійшла в стаціонар, а на третю добу перебування в лікарні мені дзвонить тато (він знав, що я чекаю дитину, але що я лягла на збереження, я йому не сказала, бо не хотіла засмучувати, ми з ним живемо у різних містах).
Я не взяла слухавку, потім листувалися з ним в інтернеті. Я спитала, як у нього справи, він відповів, що все нормально.
Я повідомила йому, що ми чекаємо на хлопчика, він дуже зрадів цій новині. Але ми тільки переписувалися і не дзвонили одне одному.
І ось о 2-й годині ночі мені дзвонять і повідомляють, що мого батька не стало. Помер мій тато.
Чоловік 52 років, молодий та красивий. Це сталося на роботі. Мав наступного тижня поїхати додому.
Йому, нібито різко стало погано, допоки швидка допомога приїхала, вже було пізно. Я не можу повірити в це і не вірю.
Мені так боляче, порожнеча у душі. Я дивлюся на цей пропущений дзвінок і докоряю собі за те, що тоді не поговорила з ним, якби я знала, що це буде востаннє.
Як так. Чому він пішов так рано? За що? Йому ще жити та жити.
На похорон я не поїду, їхати 8 годин в один бік, і сама атмосфера тяжка для мене в такому стані. Я боюся нашкодити малюкові, йому 19 тижнів.
Татко я не вірю, що тебе більше немає. Пробач мене за все. Ти не почув тоді від мене, що я тебе дуже люблю, що дуже пишаюся тобою та вдячна тобі за все.
Але я вірю, що ти це знав. Ми більше не обіймемося з тобою. Ти не називаєш мене ласкаво «доню».
І більше не подзвониш мені вже ніколи. Татку, ти завжди будеш у моєму серці. Ти ж не помер, ти просто поїхав далеко, і тобі там краще, правда?
Прийди до мене уві сні, подай знак хоч якийсь. Татусю мій, любий, повернися, ти потрібен мені, мамі, всім нам.
