Моя невесела життєва історія триває майже рік. Ще влітку я випадково дізналася, що мій чоловік мені зраджує.
Він сказав, що давно хотів розповісти, але боявся моєї реакції. Вони разом працюють (і продовжують працювати разом, що мене, звісно, дуже непокоїть).
Весь цей час, поки чоловік мені зраджував, він страшенно багато гуляв, і я давно здогадувалася, що щось не так. Він поступово від мене віддалявся, телефон запаролено, затримувався на роботі.
Їхні стосунки тривали майже півроку, ось він і всі ці півроку зловживав, поки був удома, а на роботу до неї йшов уже тверезий. Я намагалася поговорити з чоловіком серйозно та відверто.
Ми завжди мали довірчі стосунки (троє дітей, 17 років разом), але від розмови він ухилявся. Як тільки я про все дізналася, то постаралася зрозуміти причини, пробачити, не лаялася і не влаштовувала істерики зі звинуваченнями і докорами.
Я хотіла зберегти сім’ю, думала, що він заплутався, що зрозуміє свою помилку. Але йому це, мабуть, було не потрібне.
Чоловік став злим, знову став зловживати. Я не витримала та вигнала його.
Звичайно, перед його відходом я місяць плакала, благала його забути її, принижувалась (зараз мені дуже соромно).
Але ми все ж таки розлучилися. Три місяці він жив у друга, продовжував зловживати, дзвонити їй (вона заміжня, у них четверо дітей).
Мені він якщо й дзвонив, то з образами, казав, що не любить, лише постійно просив зустрітися з дітьми. Я не пускала, та й діти (вони вже підлітки) тата бачити не хотіли та боялися його (у них на очах він ображав мене).
У результаті я подала на розлучення. Він до кінця не вірив, що я це зроблю, наполягав на розлученні сам, але не вірив.
Я потихеньку почала брати себе в руки, зрозуміла, що життя без нього існує. Мені всього 37 років, вважаю, що це не старість ще й життя своє влаштувала б, хоча, як і раніше, його дуже люблю.
Я не дзвонила йому, на його дзвінки відповідала через раз і то в грубій формі (зла була на нього дуже). І через 3 місяці він з’явився зі словами «кохаю її, не можу забути, але це приворот, допоможи, забери мене назад».
Я, дурна, втерла його соплі і майже вибачила. Спочатку ми почали потроху спілкуватись, але він все ще жив у друга, але додому приїжджав.
А потім я дізналася, що вона його просто відшила, тож він додому і прийшов. Я так і не змогла пробачити його.
Не за зраду, а за те, що жити він все ж таки хотів з нею, не він її покинув, а вона його. Мені стало гидко.
Потім він ще раз написав до неї в соцмережі, але вона йому не відповідала. Я знову вигнала його, він знову прийшов через 3 дні з вибаченнями.
Я люблю його, тому знову пустила, шкода стало ще. Зараз він з нею не спілкується, не дзвонить (телефон тишком-нишком перевіряю — соромно, але хочу знати правду), намагається бути уважним, дбайливим. Але його продовжую пиляти, оскільки не можу остаточно пробачити його лицемірство.
Люблю, але шкодую, що дала йому другий шанс. Зараз він не зловживає, має великі плани, збирається будувати будинок. Мені каже, що між ними нічого немає, мовляв, навіть не вітаємось з нею.
Знаю, що так воно і є, тому що її чоловік влаштувався туди на роботу і охороняє свою дружину. А я ніяк не можу заспокоїтися.
Як забути та пробачити таке? Чи правильно я зробила, що дозволила йому повернутися?
Невже я тільки запасний аеродром, а там було велике кохання? Ми колись були дуже дружною сім’єю, виїжджали на відпочинок, радилися одне з одним навіть з дрібниць. А зараз?
Я від нього матеріально особливо не залежу, майно, звичайно, доведеться ділити, якщо буде розлучення. Квартира загальна, але записана на нього.
Але й розлучення я не хочу, сподіваюся, що він все забуде, а в мене все переболить. Але чи це можливо?
Вибачте, що сумбурно написано — емоції через край хочеться виговоритися. Буду рада будь-якому відгуку, навіть якщо помідорами закидаєте.
