У нас один син, пізня дитина (з’явився на світ, коли мені було 35 років), зараз йому вже 34 роки, а нам із чоловіком по 69 років. Рік тому він одружився, його дружині 32 роки. Вони мають доньку, їй 6 місяців.
Ми його дуже любили і балували, син виріс егоїстом, незважаючи на всі наші зусилля, він не отримав жодної професії, все мріє про свій бізнес, хоча вже починав і займався і нічого не вийшло. Зараз займається тим, що працює в таксі.
Його дружина зовсім непередбачувана у своїй поведінці, і як я не намагалася прийняти її, як дочку, все одно вона нас ненавидить. Ми їм дуже багато допомагали, навіть коли самим було тяжко.
Але позитивного результату не здобули. Зараз він передав нам її ультиматум: щоб ми більше не приходили до них додому та жодних дзвінків!
Я його питаю: ви що, від нас зовсім відмовляєтесь? Їм не подобається, що ми просимо його щодня дзвонити та говорити, що у них все гаразд, бо дуже турбуємось (він уже наробив багато аварій).
Я вважаю, що 1 хвилина на день для батьків, які тебе народили та виростили – це зовсім небагато. Живуть у моїй квартирі (мені дісталася від моєї мами), їздять моєю машиною (купили ми і оформлена на мене).
Чоловік дуже страждає від того, що не бачить, як росте онука, кілька разів їх запрошували, готували стіл, але вона щоразу просто не хоче до нас їхати. А тепер і взагалі виставили нам цілий ультиматум.
Дуже переживаємо за них, адже вони не знають, що творять. Просто не розумію, як поводитися в цій ситуації?
