Я раділа, коли Ліза вийшла заміж за Дмитра. Пам’ятаю, як вона вперше привела його до нас і захоплено розповідала про нього:
– Мамо, уявляєш, йому лише 23 роки, а він уже успішний бізнесмен. Його батько – чиновник, а мати – власниця магазину. – Донечко, але ж це не головне, – намагалася я пояснити.
Ліза завжди вважала, що не варта такого хлопця, хоча вона в мене справжня розумниця: найкраща учениця в школі, закінчила університет з червоним дипломом, займалася музикою та танцями. Ми не бідували, у нас було все необхідне, тому я намагалася навіяти їй, що вона нічим не гірша за Дмитра, і це він повинен радіти, що знайшов таку дружину.
З часом молоді одружилися і почали жити у квартирі Дмитра. Згодом з’явилися онуки. Ліза ніколи не скаржилася, хоч я бачила, що в їхній родині не все так гладко. Дмитро був категорично проти того, щоб Ліза працювала. Він вважав, що її місце – вдома, з дітьми, і що вона повинна займатися лише прибиранням.
Він не дозволяв їй нікуди ходити – ні до подруг, ні до мене. Тільки коли він був на роботі, Ліза могла ненадовго втікати до мене, приховуючи це від чоловіка. – Ти що, вдома справ немає? – дорікав їй Дмитро.
Звісно, Дмитро не був поганою людиною. Ліза відчувала себе у безпеці, і він забезпечував її всім необхідним. Але вона не ходила по барах і не брала участі в якихось вечірках – вона лише приходила до мене на чай. Мені 68 років, і я дуже самотня, особливо після смерті чоловіка.
Ліза це розуміла і намагалася відвідувати мене частіше. Але іноді, коли я дзвонила ввечері, вона шепотіла:
– Мамо, не зараз, Діма вдома. Я не розуміла, що відбувається. Невже він не дозволяє їй навіть телефоном розмовляти з матір’ю? Нещодавно Ліза приїхала до мене, коли раптом задзвонив телефон.
Я випадково підслухала розмову.
– Ти де? – спитав Дмитро.
– Забігла до мами, – відповіла Ліза.
– Навіщо? — різко спитав він.
– Просто подивитись, як вона.
– Щоби понад 10 хвилин там не була! Я не могла повірити своїм вухам. Але Ліза погодилася з ним і рівно через 10 хвилин побігла назад, боячись, що Дмитро дізнається, що вона затрималася. Цього вечора я не могла стримати сліз.
Наступного дня вирішила особисто поговорити з Дмитром. Коли я прийшла, Дмитро був здивований – він не любить несподіваних візитів.
– Мамо, щось трапилося? – Запитала Ліза.
– Я хочу поговорити з Дмитром, — відповіла я. – Слухаю вас, — сказав він, намагаючись приховати роздратування. — Чому ти не даєш Лізі спілкуватися зі мною?
Запитала я прямо.
– Я не проти вашого спілкування, просто вважаю, що це марна трата часу, – сказав Дмитро.
– А Ліза у тебе як у в’язниці? – Не витримала я.
– Ні, але в нас сім’я, і в нас свої правила, — холодно відповів зять.
– А ти уявляєш, що буде, якщо твої діти виростуть і не зможуть приділити тобі й хвилини уваги? Я намагалася пояснити йому свою думку, але все було марно. Зрештою, мене вразила реакція Лізи. Вона образилася на мене за те, що я вирішила поговорити з Дмитром. Тепер я не знаю, як вчинити. Боюся, що дочка опинилася у пастці. Що ж мені робити — спостерігати за цим збоку?
