Я з багатодітної сім’ї, де окрім мене ще четверо дітей, я найстарша. Зараз мені 19 років, я навчаюся в іншому місті і там живу в гуртожитку.
Додому намагаюся їздити якомога рідше, хоча дуже сумую за всіма. Коли мама дзвонить, кажу, що зайнята на навчанні та приїду, як тільки зможу, бо ще й підробляю, щоб не обтяжувати батьків.
Тільки-но поїхавши з дому, я зрозуміла, як це жити вільно, самій розпоряджаючись своїм часом і життям. Сім’я у нас цілком благополучна, але через те, що в сім’ї п’ятеро дітей, життя для мене було там не цукор.
У мене було стільки обов’язків, як у старшої, що мені зараз здається, що дитинства у мене не було. Хоч батьки й працювали багато, але часто грошей ледь вистачало на найнеобхідніше.
Навіть зробити уроки в тиші було проблемою, тому що постійно молодші сестри та брат то затівали біганину, то посварилися, починали плакати. Коли всі мої однокласники вже давно мали комп’ютери, мені доводилося про це тільки мріяти.
Ходила до подруги, добре вона ніколи не відмовляла, завжди намагалася допомогти у всьому. Подруга в сім’ї була одна і завжди мені заздрила, що у нас така велика та дружна сім’я.
Це вона про те, що йдучи гуляти з санками на гірку, ми всі разом, як їй тоді здавалося, весело каталися, а в неї нікого не було, тому коли вона приходила до мене, завжди поралася з малюками. Я ж заздрила їй, що вона прийде додому, де має свою кімнату, ніхто їй не заважає, жодних обов’язків і турбот про молодших дітей.
Вже тоді я дала собі слово не виходити заміж до 30 років і, в крайньому випадку, мати лише одну дитину, а якщо вийде, то й взагалі жити без дітей. Поки що своєї думки я не змінила і думаю, що і через 10 років нічого не зміниться.