Ми одружилися після третього курсу інституту. Ці 3 роки зустрічалися без близьких стосунків. 43 роки прожили душа в душу, виростили двох дочок, трьох онуків.
І раптом чоловіка ніби підмінили. Я стала йому непотрібна. А нерухомість він усю зареєстрував на себе.
Так було заведено, що чоловік в усьому господар. Я з’ясувала в нотаріальній конторі, що я не маючи зареєстрованої на себе частки майна не маю нічого для передачі у спадок.
Чоловік став потай шукати покупців на садову ділянку. Я таку його поведінку визнала зрадою і подала на розлучення з поділом майна.
П’ятий рік судимось. Майно поділили, розлучення попереду. Нам уже по 76 років. Одружені 52 роки, ненавидимо одне одного. Він – за відібране мною по суду майно. Я за не чоловіче ставлення до себе з його боку.
Тяжка старість. Самотність. Тепер до мене один загальний інтерес, кому я заповідаю дачу.
Мої страждання стали п’ятирічним серіалом пізнання мною людської підлості, спритності, брехливості, до якої може скотитися коханий чоловік.
За результатами судів він скрізь несправедливий і не правий. Як я могла більше 50 років бути сліпою та такою довірливою!
А тепер ще гірше, я помітила, що в мене серце стало кам’яним, і я нікому не вірю… НІ-КО-МУ. Окрім Бога.
